План

1. Моральний обов’язок кожного громадянина.

2. Осуд української інтелігенції в поемі.

3. Підростаюче покоління: проблема нехтування своїми коренями.

4. «Хто не належить Вітчизні своїй, той не належить і людству».
Проблема морального обов’язку в поемі Т. Шевченка. Кажуть, що кожна людина в житті повинна посадити дерево, спорудити будинок, народити дитину У якому кодексі законів це зафіксовано? Ні в якому. Це просто вислів, який став уже народним. І народ так вважає, так і живе, плануючи тільки матеріальне: майно, родина, комфорт. Але, крім матеріального, є ще й моральне.

Проблему морального обов’язку людини перед своєю Батьківщиною, народом, який її населяє, висвітлив Т. Шевченко у відомій поезії «І мертвим, і живим…». Діяльність багатьох верств суспільства розкрив поет у своєму творі, і мало кого з них можна вважати патріотами.

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляхів свої люди

Її розпинають.

Так гнівно засудив автор діяльність української інтелігенції щодо свого народу, своєї країни. З болем у серці говорить поет про те, що ті, хто має змогу хоч якось поліпшити становище, — бездіяльні, живуть лише для себе, не звертаю

чи уваги на біль інших. Переживаючи лише за себе, за своє безхмарне життя, вони перетворилися на катів, ні в чому не відрізняються від кріпосників. Свій моральний обов’язок щодо народу, країни, в якій мешкають, вони забули, бо сите життя, як відомо, не сприяє розвитку думки, не спонукає до дій. Бо змінено цінності, і як наслідок — бездіяльність.

Гострий осуд відчувається в посланні і щодо підростаючого покоління. Воно ніби розділилося на два табори: одні — жебраки, знедолені, які не мають ні хати, ні майна. Це ті, хто має бажання, але не має змоги. Другі — заможні, ситі, закохані в себе, які мають змогу, але не мають бажання. Всі вони, за словами Т.Шевчен-ка, повинні об’єднатися для здійснення однієї мети — розбудови власної країни:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата…

Молю вас, благаю!

Проблема закордонної освіти, яку гостро критикує поет, актуальна і зараз у нашій державі. Чимало батьків прагнуть навчати дітей у інших країнах, вважаючи вітчизняну освіту недосконалою. Але ж і наша земля має своїх геніїв, учених-дослідників, що зробили вагомий внесок у світову науку. Чи не так? Якщо в людини є прагнення навчатися, є певна мрія, вона отримає високі знання і тут, у своїй Батьківщині. «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя» — говорить поет.

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

«І не забувайте про свій моральний обов’язок», — додам ще я. Не забувайте про те, що Україна — наша мати. Вона народила, виховала нас, щоб ми, як справжні сини і доньки своєї держави, в майбутньому піклувалися про неї. Бо, як говорив видатний російський критик В. Бєлінський, «хто не належить Вітчизні своїй, той не належить і людству».

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Не виродились ще на нашій землі (та й не виродяться ніколи!) таланти, здатні передавати свої здобутки, думки, досвід іншим, хто йде їм на зміну. Мабуть, треба в серці мати щось більше за бажання здобути високу освіту. Слід стати патріотом власної країни і не втратити цю рису протягом життя. Бо «нема на світі України, немає другого Дніпра».

Діти, що виїхали за кордон на навчання, — це «втрачені діти». Бо, вивчаючи різні науки, вони краще знають історію іншої держави, ніж власну. А не знаючи життя свого народу в минулому, людина не може думати за її сучасне і майбутнє. Розібратися у ситуації, яка склалася у державі, можна лише за умови постійного перебування в ній. І лише тоді людина здатна до патріотичних думок, активних дій, замислюватися над тим, що ж буде далі.

Т. Шевченко закликав до того, щоб молодь, вивчаючи іноземне, не забувала й своє.

Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь,

Й свого не цурайтесь.