Проблема честі та зради. Рідна земле, багата, квітуча! Безмежні простори Украї­ни! Скільки горя і сліз ви звідали в минулому, скільки злісних ворогів зазіхало на ваші багатства і красу! У XIII- XIV століттях топтали вас ненажерливі монголо-татарські загарбники. Вони плюндрували нашу землю, забирали в по­лон людей. Та волелюбний український народ оборонявся як міг. У повісті Івана Франка «Захар Беркут» змальовано яс­краві образи захисників рідної землі, а також показано тих, хто її зраджував.

На початку твору ми дізнаємося, що син громадського ватажка Захара Беркута, Максим, «без ран … облитий кров’ю ворогів», потрапив у полон. Мужньо бився з мон­голами тухольський герой, але «силою і підступом узяли його, закували в залізні пута». Коли Захар дізнався, що син його у ворожому полоні, він не повірив у це. Але ж почувши, що молодий Беркут «не подав в неславу» бать­ківського імені, що він справжній герой, то відлягло ста­рому від серця.

Автор протиставляє Максимові боярина Тугара Вовка, який зрадив свій край і почав служити монголам. Цей за­можний громадянин гірше за ворога, бо залишити свою землю і свій народ у біді – найганебніше в людському житті. Навіть його дочка, Мирослава, не підтримує батька, усві­домивши справедливий характер боротьби тухольців. Дівчина допомагає співвітчизникам у їхній визвольній справі, відмовляється від права називатися боярською доч­кою, кажучи: «Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю». Її поведінка в монгольсь­кому таборі, піклування про Максима викликає в нас сим­патію. Мирослава смілива і в той же час ніжна дівчина. Заради свого кохання до молодого тухольця вона готова на самопожертву, аби визволити його з неволі, тому і пропо­нує золотий перстень, з яким він міг би пройти монгольсь­ку варту. Боярська дочка намагається підтримати в Мак­симові віру в життя, вселити йому надію на визволення. Вона з гордістю повідомляє, що внесла свою частку в підго­товку розгрому монголів, порадивши тухольцям виготовити смертоносну зброю для ворогів – метавки.

Максим Беркут, будучи полоненим, поводив себе муж­ньо і гідно. Для нього понад усе воля. «Життя в неволі нічо­го не варте», – каже він Тугарові Вовку. Хлопець тяжко переживає все, що з ним трапилося. Закований у тяжкі лан­цюги, які «тиснуть його, мов залізні, холодні гадюки», «ви­сисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку», він тамує в собі великий біль, спостерігаючи, як горить його рідна Тухля. Молодий Беркут з радістю сприймає повідом­лення Тугара Вовка про те, що тухольці оточили монголів, і з гідністю патріота відповідає зрадникові, що «тухольці будуть битися до останнього», але не пустять ворога в гори, говорить, що він не хоче рятувати свого життя ціною зради. Автор засуджує ганебний вчинок Тугара Вовка, який, зна­ючи батьківські почуття Захара, пропонує йому зберегти життя синові за те, щоб тухольді відпустили монгольську силу з долини. Нелегко було старому громадянинові прий­няти страшне рішення щодо власної дитини, але «міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада». А чи міг би спокійно і щасливо жити Максим, зна­ючи, що через його свободу постраждали сотні людей? Зви­чайно ж, ні, бо був людиною честі і великої гідності.

Отже, зображуючи підступні вчинки боярина Тугара Вовка, Іван Франко засуджує зраду рідного народу, як найтяжчий, непрощенний гріх. Такі герої, як Максим, Ми­рослава, Захар Беркут, викликають у нас захоплення, бо їм притаманні найкращі риси вдачі: мужність, чесність, по­рядність, почуття людської гідності, любов до своєї землі.

Протягом усього твору Іван Франко стверджує, що треба любити свій народ, вірно йому служити, ненавидіти і засуд­жувати зрадництво і високо нести знамена честі і гідності.