ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ. Якось дуже давно трапилась десь на землі велика посуха. Усю­ди, не лише в річках та озерах, а навіть у колодязях повисихала вся вода. Люди без води почали хворіти й помирати. Жила в тому краю вдова, в якої була лише одна дочка.Захворіла вдова, а дочка, щоб урятувати матір, узяла глечик та й пішла на пошуки води. Де вона її шукала, невідомо, але знайшла. Набрала в глечик і понесла додо­му. По дорозі зустріла вона чоловіка, що вмирав без води. Допомог­ла йому дівчина, дала напитись і тим врятувала від смерті. Але за тим чоловіком зустрівся їй другий, потім третій, четвертий… сьо­мий. І кожного з них напувала дівчина, і всіх врятувала від смерті. Коли ж дивиться: води у глечику залишилося на самому дні.

Вирішила дівчина трохи відпочити, а глечик поставила коло себе на землю. Аж от вибіг їй назустріч собака. Хотів, мабуть, теж напитись. Та й перекинув глечика. А з того глечика вилетіло сім зірок великих і восьма — маленька. Та й поставали вони на небі — в пам’ять про щиру дівчину та врятовані нею душі: сім людських і одну собачу.

Ось ті зірки і є зоряний Віз, або душі тих людей, яких напувала дівчина, а восьма маленька — так то душа собаки, що перекинув глечик. Бог поставив ці зірки на небі. І назвали це сузір’я Віз. А за щирість та доброту дівчини Бог послав на ту країну дощ.