Про безстрашного Халимона. Я дуже люблю свого кота Халимона. Він не ангорський і не сіамський, а просто український кіт – сірий з чорни­ми смугами та з білими лапами. Він дуже спокійний, лю­бить муркотіти, він муркоче на всю кухню, особливо коли я смажу рибу чи м’ясо або коли мама приносить ковбасу.

І танцювати він любить, і високо підстрибувати вгору, особливо коли треба дістати шматок ковбаси.

Якось ми з Халимоном пішли на прогулянку, і щойно вийшли з будинку, як побачили, що на нас біжить веле­тенський пес, висолопивши язика, а за ним його хазяїн з повідцем і кричить: Забери свою кішку, бо мій Рекс зараз поснідає нею і не подавиться.

Не встигаю я отямитися, як бачу, що цей собака тікає щодуху, ще й скавчить, а за ним – мій Халимон. Дядько істерично заверещав:

Забери свою скажену кішку! Бідолашний Рексик! Вона ж йому очі видряпає!

Тим часом собака, підібгавши хвоста, відбіг уже дале­ко, а Халимон, дуже гордий, задерши хвоста, йшов до мене.

Хазяїн побіг доганяти собаку, а мені показав кулака і сказав, що таким скаженим кицькам не можна гуляти без намордника.

Ми ще довго стояли біля будинку й дивились услід со­баці та його хазяїну. Халимон був дуже задоволений со­бою, а я раділа з того, що в мене такий гарний і сміливий кіт. В нагороду за це він вдома отримав чималий шматок ковбаси