Природа та її роль у «Слові о полку Ігоревім». Поема «Слово о полку Ігоревім» невелика за обсягом, але в цьому творі вміщується стільки думок, стільки тем, так тонко відтворено глибинний зміст подій, що залишається тільки дивуватися геніальності невідомого автора. Він перший обрав головним героєм твору Руську землю, заснувавши традицію, що живе й донині.

Природа та її роль у «Слові о полку Ігоревім». Поряд з історичним, національним, географічним образом Батьківщини є у «Слові…» ще один образ — багатолика природа.

За часів написання твору Русь уже була християнською державою, але християнська віра якось органічно уживалася (та й продовжує ще співіснувати) з язичництвом, вірою в силу природи, в те, що всі явища наповнені якимось потаємним змістом.

Природа в «Слові…» пробуджує відчуття первозданності світу. У XII столітті степи — це безкрая зелена стихія, велика і таємнича, несходиме, незнане, подібне до океану поле. Дружину князя Ігоря степи зустрічають ревом грози, виттям вовків по яругах, клекотом орлів, які звірів звуть на кості; воїни чують, як лисиці брешуть на черленії щити. Вночі степ дзвенить солов’їним співом, ранок будять своїм криком галки. Степ ніколи не мовчить, він говорить мовою трав. Природа визнає русичів своїми і намагається попередити хоробре військо про небезпеку. Змінюються фарби — «кривавії зорі світ провіщають», «чорнії тучі з моря ідуть», «трепечуть блискавки синії», дощ, що прийшов з Дона, сипле на військо стрілами.

Кожний сюжетний хід у поемі знаходить відгук у природі. Вона радіє, плаче, гнівається, віщує перемогу чи поразку. Сонце, вода, вітер, степ, ліс, блискавка такі ж повноправні герої «Слова…», як і воїни, князі, жони, міфічні істоти. Природа співає, шепоче, б’є грозою, заливається птахом. У світі природи, як і в світі людей, діють дві непримиренні сили — добра і зла. Слідом за радісним, яскравим сходом сонця, настає гіркий ранок, коли «вельми рано кривавії зорі світ провіщають, чорнії тучі з моря ідуть».

Картина втечі Ігоря з полону дуже драматична, але погляд читача зупиняється на степових ріках, які стелять зелену траву на піщані береги, на зарості очерету, де аж кишить лебедями, гусьми, качками, чайками. Автор «Слова…» зірки; оком помітив степове бездоріжжя, через яке «Ігор-князь проскочив горноста в очерет і білим гоголем на воду».

Автор добре знає звірів і птахів, про яких у поемі говориться з розумінн справжнього мисливця.

Відомо, що полювання з соколами було улюбленою втіхою і промислом на Русі. Зображення птахів трапляється на початку «Слова…»: «тоді напускав де сять соколів на стадо лебедів…» Соколи уособлюють собою віщії персти Бояна, які він опускає на живі струни, а лебеді — це струни, які «…самі князям славу рокотали».

Бояна автор порівнює із солов’єм «години давньої», який заспівав би пісню Ігореві: «Не буря соколів занесла через поля широкії — стадами галки біжать до Дону великого».

У поемі автор «повертає» образ сокола, висвітлюючи його з різних сторін. Цей сміливий, дужий птах може відлякати від свого гнізда сильнішого суперника, здійнятися у піднебесся і обігнати своїх переслідувачів. Поет порівнює Ігоря із соколом, який нічого не боїться і цінує свободу настільки, що заради неї важить своїм життям.

Природа у «Слові…» існує не сама по собі. Автор не описує картини, а говорить про дію. Природа виступає у творі як складова частина рідної землі і як дійовий чинник, тісно пов’язаний з долею і вчинками героїв. Вона створює тло і простір, показує рух у часі.