План

І. Сміх — помічник у житті українців.

II. Гумор і сатира в повісті.

1. Жартівливий діалог Карпа і Лавріна.

2. Омелько Кайдаш: сміх і співчуття.

3. Спроби Кайдашихи стати «панею».

4. Родинні баталії Кайдашів.

III. Рятівний та оздоровлюючий сміх повісті.
Природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького. Гумор завжди був помічником українцям, бо допомагав не тільки підняти настрій, а й розрядити напружену обстановку, вийти з конфліктної ситуації, пережити нелегкі часи. З м’яким гумором та уїдливою іронією, а іноді із сатирою розповідає нам про минувшину повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Без гумору твір справляв би гнітюче і сумне враження, бо побудований на безперервних сімейних конфліктах. Автор дотепно, з великою любов’ю та гумором передає правдиві картини українського побуту.

Уже з першої сторінки починаєш сміятися, читаючи жартівливий діалог Карпа й Лавріна про дівчат і вибір майбутньої дружини. Мова хлопців пересипана народними порівняннями, метафорами, прислів’ями, приказками. Так ми дізнаємося про дівчат села Семигори багато цікавого: у тієї «одна брова варта вола, другій брові й ціни немає», інша «своїм кирпатим носом чує, як у небі млинці печуть», ще інша — «як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть».

Понурий вдачею Карпо, який з дитинства не вмів посміхатися, залицяючись до Мотрі, каже їй: «Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть». Довбишівна ж була «куслива, як муха в спасівку». Вона вміє відповісти грубо, виявляючи свою круту вдачу.

З іронією зображено й походеньки підпилого Кайдаша. Шинок для голови сімейства став єдиним місцем, де він почувався комфортно, там «червоний перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину». Працелюбні українці завжди з осудом ставилися до п’яниць. А такий працьовитий чоловік, що приліпився до чарки, викликає не тільки сміх, а й співчуття. Все частіше йому з’являються в алкогольній гарячці «чортики», які вигулькують звідусіль і висолоплюють Кайдашеві язики, здоровенна вогнерота коза, що танцює посеред хати з кочергою. До того ж ще й примарний херсонський чумак, який внадився до Кайдашевої уяви «гомоніти про життя», через що старий Омелько дедалі частіше розмовляв сам з собою.

Спроби Кайдашихи стати «панею» бодай у власній сім’ї й перетворити невісток на безправних наймичок призвели до ганьби на все село. Її улесливість під час сватання підкреслюється звертанням до Мотрі: «Щоб ти була здорова, як вода, щоб цвіла, як рожа…» Називаючи спочатку Мотрю «медовими словами» — серденьком, золотцем, дитям, свекруха швидко скидає облудну маску, люто лається, обзиває невістку кобилою, занозою. «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду», бо ще в молодості перейняла вона від панів лицемірність і улесливість, показну манірність і чванливість. Словами казки розповідає Мотря про свекруху: «В мене свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем».

Та найяскравіші гумористичні та сатиричні картини присвячені в повісті розвиткові «бойових дій» поміж сім’ями Кайдашів. При цьому основним прийомом художнього зображення є спостереження за тим, як виникає «багато шуму з нічого», як, наприклад, через мотовило. Автор навмисно вибирає якусь дрібницю, щоб підкреслити, скільки завзяття і зусиль, невгамовної люті і сили витрачено на відвойовування кожного клаптика життєвого простору. Тут уже йдеться не лише про володіння тією чи іншою річчю, а більше про те, «чиє буде зверху».

Саме в цих сімейних «битвах» письменник зумів вдало використати багатство розмовної мови. Так описано биття посуду: «вхопила з полиці горшка і хропнула ним об землю»; «свиснула по купі горшків кочергою»; «Кайдашиха лупила… горщики»; «Мелашка частувала миски…». «Вони разом верещали, ґвалтували, лаялись»; «пищала Кайдашиха»; «мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря», «їх лайка дзвеніла», «Кайдашиха сичала»; «Мотря репетувала та кляла Кайдашиху»; «Кайдашиха наробила галасу». Природний сміх викликає й історія з куркою, коли Мотря стоїть на драбині до горища, із відвойованою куркою в руці і повною пазухою відібраних яєць, а Лаврін намагається струсити її з усім тим добром додолу.

Сама по собі історія сімейної колотнечі є доволі невеселою. Але автор засобами сміху щоразу повертає ситуацію таким боком, що безглуздість того, що відбувається, стає особливо комічною. Для посилення ефекту письменник навіть вдається до піднесеного, урочистого пісенно-народного стилю: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти…»

Ми сміємося, бо, вчитавшись, бачимо всі ці протистояння крізь суто українську вдачу Кайдашів: лагідного старого Омелька, пихатої та манірної Марусі Кай-дашихи, упертого і працьовитого Карпа, ліричного і хазяйновитого Лавріна, егоїстичної Мотрі, покірливої Мелашки. Природа сміху в «Кайдашевій сім’ї» полягає у використанні автором джерел усної народної творчості. Природний, доброзичливий сміх є рятівним, оздоровлюючим у творі, він стає найважливішим персонажем. Змушує і нас задуматися над своїми вчинками та вадами, зробити корисні висновки, ніколи не чекати, доки «всохне груша». Бо мир і злагода — це найдорожче і найсвятіше у наших стосунках з рідними та близькими людьми!