Прийоми творення образів. Іван Нечуй-Левицький був глибоким знавцем життя українського селянства та його психології. Письменник добре розумів, що про народ треба писати просто, без прикрас. Саме таких принципів митець дотримувався, працюючи над повістю «Кайдашева сім’я», створюючи систему образів твору.

З героями повісті ми вперше зустрічаємося тоді, коли їхні характери вже давно сформувалися. Типовим представником старшого покоління українського селян­ства є Омелько Кайдаш, працьовитий, виснажений панщиною чоловік. У нього «здорові загорілі жилаві руки», сухорляве й бліде обличчя. Після реформи він став самостійним хазяїном і продовжував багато працювати, підтримував господарство своєї сім’ї. Кайдаш був глибоко віруючою людиною, але його набожність дивним чином уживається з пияцтвом і забобонністю. Нерідко з церкви він завертав у шинок, щоб запивати своє «давнє панщанне горе». Від постійного перепою йому ввижаються чортики з ріжками, давно померлий батько, щоночі Кайдаш бачив херсонського чумака, який водив його десь по пущах і нетрях, а потім якось завів на греблю, де вранці мірошник знайшов старого мертвим. В образі Кайдаша бага­то комічного, але це викликає в читача не сміх, а глибоке співчуття.

Для розкриття образу Марусі Кайдашихи Іван Нечуй-Левицький знаходить нові фарби. Маруся хазяйновита, чепурна, хороша мати. Та разом із тим вона улеслива, нещира, лайлива та несправедлива. Її егоїзм виявляється значно яскра­віше, ніж в Омелька. Особливо помітно нещирість свекрухи виявляється в її став­ленні до невісток, над якими вона збиткується. Письменник так пояснює причи­ни, що зумовили її вдачу: «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою». Вона дуже любила чванитися цим, часто розповіда­ла, як її шанували пани та попи, пишалася тим, чого «повиучувалась у панському дворі». Якщо в образі Омелька Кайдаша більше драматичного, то в образі Марусі Кайдашихи переважає комічне. Ось з її вуст ллється медок, але дуже швидко со­лодка патока змінюється на відкриту агресію.

Характери синів Кайдаша формуються в інший час. їм не властиві затурка­ність і приниженість, характерні для вдачі Омелька. Натомість Карпо виріс гор­дим і упертим, гострим на слово. Не можна без сміху читати, як він характеризує дівчат. Кого б не назвав Лаврін, Карпо знаходить влучне й дошкульне слівце, щоб висміяти найхарактерніші риси претенденток на шлюб із старшим братом.

На відміну від старшого Кайдашенка, молодший Лаврін виріс добрим, лагід­ним, поетичним. У розмові з Карпом про дівчат він у кожній знаходить якісь при­вабливі риси. Парубком він не бере ууасті в сімейних сварках, але виявляє своє ставлення до них у жартах: то зліпив коника з глевкого хліба, якого спекла Мо- тря, то плюнув на купку буряків і картоплі, коли Мотря кинула під ноги свекру­сі миску з борщем. Поетичність свого характеру він виявляє під час освідчення в коханні. З Мелашкою він говорить словами пісні: «Брови чорні, очі карі — любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне». Оженившись, Лаврін не може оминути сімейних сварок і хоча спочатку намагається поступитися братові, з часом перетворюється на такого самого егоїста, як і Карпо.

Обираючи старшого Кайдашенка десяцьким, односельці говорять: «Карпо чо­ловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака». Його дружина Мотря має подібний характер. Вона дочка заможних хазяїв, самовпевнена і норовлива. Жит­ія в сім’ї Кайдашів дуже швидко виявило найгірші риси її характеру. Молоду жін­ку не обдурили солоденькі слова Кайдашихи, яка в очі говорила «моя дитино», «моє серденько любе», «моя доню», але поза очі наговорювала на невістку, плітку- нала про неї із сусідками. «Мотря була не з таковських, щоб комусь покорятись», тому недовго спускала очі додолу, а скоро «підняла свій твердий голос» і розпо­чала справжню хатню війну.

Мелашка, дружина Лавріна, спочатку вражає читача своєю спокійною вдачею, поетичною душею і ласкавим серцем. Та згодом, загартувавшись у сімейних ко­лотнечах, вона вже б’є рогачем Мотрині миски та горщики, називає її «старою собакою», «злодійкою», кидається, «як вовчиця», на старшу невістку і «трохи не здерла з неї очіпок».

Повість «Кайдашева сім’я» зіткана з побутових епізодів родинного життя. Описи природи, житла, садиби додають їй особливого колориту, а за допомогою портрета автор показує характери героїв. Уже на початку твору через портретні ха­рактеристики Нечуй-Левицький підкреслює контраст між молодими Кайдашенками. «Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». На відміну від старшого брата молодший Кайдашенко був зовсім іншою людиною. «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тон­кі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все надихало молодою парубочою красою».

Такими ж несхожими між собою, як брати, були і їхні дружини. І. Нечуй- Левицький творить образи героїв твору, спираючись на контрасти у їхніх портрет­них характеристиках. Разом з тим письменник акцентує увагу читача й на мові героїв. Карпо й Мотря не баряться з гострим слівцем, натомість мова Лавріна й Мелашки вирізняється ніжністю, поетичністю, мелодійністю. На початку твору між двома молодими родинами простежується разючий контраст, але дуже скоро нескінченні сварки за хату, межу, грушу роблять їх однаково запеклими, непри­миренними ворогами.

«Кайдашева сім’я» — найталановитіша реалістична соціально-побутова по­вість у творчому доробку І. Нечуя-Левицького. У ній письменник виявив себе як великий майстер творення людських характерів.