Причини та наслідки еволюції образу Сехісмунд.  Провідний мотив п’єси — усамітнення принца, виховання дитини поза світом — запозичено з легенди про Варлаама та Іоасафа, своєрідної інтерпретації історії про життя Будди.

Однак у Кальдерона сюжет цієї легенди помітно змінюється. Його драма була написана під впливом філософії раціоналізму Рене Декарта, відповідно до якої обов’язок перед державою і народом однозначно мав стояти вище за особисті інтереси. Утім, перетворення в п’єсі тирана Сехісмундо на мудрого і гуманного правителя свідчило не лише про перемогу людської волі та розуму над наперед визначеною долею.

Образ Сехісмундо — це перш за все образ-алегорія. У ньому мало рис конкретної людини, тому цей персонаж можна розглядати і як алегорію людської долі — пошуки свого життя у світі, бажання розібратися у мотивах власних та чужих вчинків.

Невипадково й те, що найважливіші події драми розгортаються саме в душі героя. Сехісмундо на початку та в кінці драми — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, що виріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як своєю поведінкою (дикий характер, нестриманість), так і зовні (він постійно з’являється у звіриній шкурі).

У сповненому болем монолозі («О, я нещасний, горе мені!») герой проклинає долю, яка дає людині менше свободи, ніж тварині, струмку, рибі та пташці. Проживаючи постійно у в’язниці, де Сехісмундо виховують як ревного католика, нещасний лише невдоволений тим, що за свій «гріх народження» йому доводиться розплачуватися одному. Утім, дізнавшись, що він не жалюгідний в’язень, а всесильний можновладець, Сехісмундо перетворюється на вбивцю та жорстокого свавільника. Як бачимо, перевдягання у пишне вбрання принца аж ніяк не змінює його тваринної сутності. Тож, удруге опинившись у в’язниці, йому доводиться звикати до ще однієї «несправедливості»:

Що таке життя? Омана!

Що таке життя? Це скон,

Це ілюзій всіх полон,

Чорна тінь і страховіття;

Все життя — це лиш сновиддя,

А сновиддя — тільки сон.

Сон може бути неприємним, може бути добрим, але в будь-якому разі це лише ілюзія. Відчуття життя як сну є ніби вказівкою на близьке покарання. Отже, аж ніяк не варто скаржитися на долю, призначену небом. Цього висновку Сехісмундо доходить після того, як він скоїв кілька безглуздих у своїй жорстокості вчинків і, знову приспаний, повернувся до свого первинного стану ув’язненого. У такому сюжетному повороті автор своєрідно пояснює релігійне твердження про безсмертя душі, яка може жити-грішити (тобто спати), але після смерті (пробудження) на неї чекає повернення у потойбічний світ. Оскільки ж Сехісмундо

не помер, тобто не «прокинувся» остаточно, він розуміє своє життя в ув’язненні як сон, а коротке перебування на свободі, відповідно, як сон уві сні.

Врешті-решт, Сехісмундо, приборкавши свої інстинкти та бажання, стає справжньою (з позиції релігійного віровчення) людиною і заявляє:

Все ж бо правда! Загнуздаєм

Честолюбство і злобу,

Це шаленство й лють сліпу…

Це кульмінація твору, моральне переродження тварини в людину, якого можна досягти лише християнським шляхом — через милосердя і любов.

Однак Кальдерон був не лише проповідником християнства, а й відданим слугою короля. Тож важливість лесті та обов’язку усвідомлює зрештою й сам Сехісмундо. Найяскравіше це зображено в епізоді, коли звільнений солдатами-бунтівниками із в’язниці Сехісмундо прощає своєму тюремникові Клотальдо, адже той виконував волю короля, і суворо карає свого визволителя, оскільки той порушив королівський наказ.

Сехісмундо часто порівнюють із Гамлетом. Однак якщо Гамлет найбільше потерпає через зло, що оточує його в житті, Сехісмундо все ж таки доходить висновку, что найстрашніше — це зло, яке живе в людині всередині. Ідеальний господар країни, як і будь-яка людина, на думку Кальдерона, має насамперед уміти опановувати себе. А здатність бути справедливим і милосердним з іншими — крок до справжньої свободи, що невіддільна від суворих моральних обов’язків.