ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

Переднє слово

«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас прине­волив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам прой­ти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті».

Тіні загиблих товаришів з’являлися у сні і наяву. Хай ця згадка буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай «падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності». «Хай ясна ідея… веде… все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братства й любові».

Так, боротьба за волю — важка і кривава, але вони не збирають­ся «падати на хвилю в темряву розпуки», бо

« Через сльози і терпіння Шлях веде до просвітління: Хто боровся, скутий тьмою, Тому сонце — мрія мрій».

Під ударом німецько-австрійського війська серби покинули свій край, і увели з собою 60 000 бранців, і погнали їх на албанський «шлях смерті». Там, в горах, від голоду, холоду та душевного болю загину­ли 45 000. А інші — «живі трупи» — продовжували свій шлях.

Довго йшли вони через гори.-Більше десяти днів не бачили їжі. «Тіло в них майже зникло… У них уже ледве видно сліди обличчя. Замість щік дві ями… Лице покрите… якоюсь чорно-сірою землистою поволокою… Очі сховалися глибоко в лобі…» Свідомість майже поки­нула їх. Вони дивляться в обличчя інших — і бачать смерть. А коли падають, і вмирають — то на їхніх устах грає посмішка. Бо в останні хвилини вони поринають у край забуття, і там бачать дивні видіння: картини з дитинства, рідну батьківщину… А серби пристрілюють тих, хто впав. І їхні серця не може розтопити ніяке благання. Тому той, хто ще живий, збирає останні сили, щоб триматися на ногах.

Так ішов Штранцінгер, разом із своїми шістьма товаришами. Він ніс скрипку — єдине, що залишила йому війна… Мати вмерла, суджена скочила в ріку — і більше її ніхто не бачив, сам він втратив очі — від ворожої кулі, та мову — від душевного болю. «Замкнув біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам’янів». Сліпий Штранцінгер зупинився, бо далі йти не міг. Він, що залишиться тут. Його това­риші відповіли, що теж залишаться. І якщо вмруть — то не від сер­бської кулі. Серб-охоронець націлився на Сабо. Тоді той вдарив його палицею по голові. Окрім патронів, в сумці охоронця нічого не було. А навкруги — лише безлюдні засніжені гори, урвища і безодні, і… смерть. Сили залишали їх, але сідати було не можна — замерзнеш.

А десь з-поза сумерків, із-за океану тихенько щось гомонить: «Тату, тату!» Син.

Треба було розвести вогонь. Але все, що могло горіти, давно вже спалили. Навіть шматки одягу. Тож, щоб інші залишились жити — хтось мав померти. Так сказав Сабо. Але сам він хотів жити. Усі хотіли жити. Хто ж з них погодиться пожертвувати собою заради інших? «Я, — перервав мовчанку сліпий. — Я, — пронеслося глухо з вуст Пшилуського». Та насправді ніхто не хотів такої жертви від своїх товаришів. «Доля сама вирішить, кому з нас найскоріше вмер­ти», — мовив Ніколич. Тож вирішили бігати та скакати навколо вогкого корча, доки хтось не впаде… Хтось з них незабаром мав за­гинути. Так мусило бути…

А їм усім так хотілось жити! Тож вони ладні були скакати, танцю­вати навколо вологого корча, який ніяк не хотів горіти, поки хтось не впаде. Це був дикий танець. Лише одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: «Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!» І кожному хотілося впасти тут і припинити ці страждання. Але якась невідома сила штовхала їх і змушувала продовжувати цей дикий танок. І героєві теж хотілося впасти у цю безодню, та слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, три­мали його.

Добровський підбадьорював товаришів, казав, щоб вони уяви­ли, що танцюють на балу з прекрасними дамами, говорять їм ком­пліменти, цілують.

І усі підхопили цю гру. Чи божевілля?..

Ось один з них упав знесилений, але одразу підхопився, боя­чись виявитися найслабшим. Бояні заплакав, почав кликати маму. Добровський казав коханій жінці, щоб не лякалася його теперішньо­го вигляду. Адже ці мертвецькі руки і щоки — з грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки… «З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги ». Та марно він гинув серед куль — коханій не вистачило терпцю його ждати. Тепер він не плакав, тепер він сміявся.

Бояні знову впав. Тепер він не міг піднятися, лише ледве встав на коліна. Потім підхопився і з останніх сил кинувся до краю бе­зодні, щоб кинутися униз. Але Сабо вхопив його. Добровський звер­нувся до свого товариша: «Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні вуста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності». Потім він замовк і знов став дивитися у морок.

Бояні, відчуваючи близьку смерть, намагався благати товаришів… Але потім заспокоївся, і лише просив переказати матері, що він помер у теплій хаті, на білій постелі. А потім він заснув. І уві сні до нього прийшла мати. «І у сні не чув він болю, не видів смерті, лише усміхав­ся радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій материній груді».

Він виявився найслабкішим. А товариші стягли з трупа вбрання і розпалили багаття. Довго сиділи, потупивши очі. Панувало важке мовчання. А потім подивилися на померлого Бояні. Його усміхнене обличчя ніби казало: «Товариші, тепер я щасливий!..» А вони диви­лись і гадали, хто ж буде наступний? Добровський довго і нерухомо дивився у вогонь, і ніби не бачив його. А потім промовив кудись у сніжну далину: «Оце має бути людська доля! Вродилася людина, пла­кала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сер­дешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок…Прокляте те життя, в котрому слабший мусить загинути, щоб дужчий міг жити!»

Герой дивився на сліпого товариша, і думав, за що життя так склалося, що цей молодий хлопець двадцяти чотирьох років тепер мав бачити лише темряву. І замість його лагідних очей тепер лише ці темні дири. А ще думав про те, яку ж ціль, яке призначення має він, і усі вони на цій землі.

Ніколич застогнав. Сабо спитав його, кого він покинув там, на батьківщині. Той відповів, що в нього є батько й матір. В Сабо не було нікого. Ніколич сказав, що він щасливий — бо не за ким не тужить, і ніхто його не чекає. Потім спитали в Пшилуського — він відповів, що в нього залишились діти. «А дружина?» — спитали. «Єсть і нема», — відповів він. І більш нічого не пояснив.

Герой-оповідач згадав свого сина: чи живий він? Чи жива дру­жина? Він не знав, де вони і що з ними тепер. Але десь у серці теплилася надія, що з ними усе добре. І, може, колись їм пощастить побачитися… Потім з’являється страшний спогад: люди, хворі на холеру, від яких усі цураються. І навіть собака, який побіг до свого хворого хазяїна, заплатив за цей вияв любові смертю.

А Добровський сказав, що не за ким не тужить. І сердитий на рідних за те, що породили його. «Сучасна війна обнизала людей до рівня найдикіших звірів…» Задля чого вони тут? Яка ідея штовхну­ла 45 000 людей на загибель, а їх кинула скитатися живими трупа­ми між цих гір? Він ще багато казав про цю війну, і про це життя, у якому люди втратили усі високі почуття та бажання. «Маю тільки одне бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлу­нок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви… І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: —- Десять царів за один український пиріг…»

Досі вони не відчували нічого, окрім холоду — і думали лише про те, щоб зігрітися. Тепер, коли вогонь обігрів їхні тіла та розігнав кров, вони почали корчитися від болю у шлунку. Адже десять днів вони нічого не клали у рота.

Сабо дістав гроші і почав розповідати, як йому вдалося вихопи­ти їх в серба, якого він потім зіштовхнув у безодню. Він кинув банк­ноти на землю. Але раптом його очі почали блищати, він схопив папір, кинув його у рота і почав несамовито жувати. При цьому він гарчав, як скажений пес. який даремно обгризає засохлу кістку. Товариші дивилися на нього то з співчуттям, то з переляком. Але Сабо пояснив: «…Несамовиту лють і радість чую при роздиранні цих онуч. Мені здається, що я нищу, мордую всю ту світову зво- лоч… через яку ми тут мусимо так нужденно здихати!» І він продов­жував жувати та плювати ці паперові гроші, так, немов справді роз­правлявся з лютими ворогами, пізнаючи в банкнотах їхні обличчя. Потім зібрав залишки паперу та кинув у вогонь. Аж раптом він схо­пився і побіг до краю безодні з криком: «Ти, безцінний, нужденний шматок паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо! Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого». Насилу вдалося товаришам зат­римати його і посадити на місце.

Коли ж усі заспокоїлися, Добровський сказав, що тепер вони стали справжніми людьми, що не мають грошей, і не потребують грошей.

Голод змусив друзів іти далі — у пошуках хоч чогось їстівного. Тут герой-оповідач несподівано знайшов у своєму обірваному одязі шматок цукру та трохи пороху. Спочатку хотів кинути все одразу до рота. Але подивившись на своїх товаришів, поділив ці крихти на шість частин. Вони їли цей цукор «із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша людина не почувала й не почувати­ме ніколи». Після цього вони скрутили з пороху папіроси і закури­ли. «Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї… Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення…», — про­мовив Добровський.

Втім, їсти-таки було нічого. І, якщо вони хотіли жити — їм за­лишалось тільки одне… їсти тіло свого померлого товариша. Вони довго сперечалися. Йшла важка боротьба духа й тіла. Нарешті Сабо підвівся — і через деякий час приніс до вогню шматок м’яса з тіла Бояні. Вже збиралися підсмалити цей шматок, коли рука Ніколича вихопила його і викинула геть. Для усіх це було ніби визволення. Дух переміг тіло. Але чого коштувала ця перемога.

Герой поринув у забуття. Йому марилися дружина та син, ще якісь тіні з минулого… Прокинувся він від якихось звуків: сліпий грав на скрипці. Давно вже ніхто не чув його гри. «Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала». І коли ця пісня стихла, ще якийсь час не чути було нічого. Товариші ніби завмерли. А їхні душі спле­лись у одну. «І стала ця пилинка —душа велика, мов світ, бо схова­ла в собі біль усього світу. І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння». І здавалось, що вони так і залишаться сидіти біля вог­ню — німі, зачаровані, закляті, омертвілі. А потім прокинувся сліпий. Його руки були холодні. Герой-оповідач узяв їх у свої долоні, нама­гаючись зігріти — та його руки теж були холодні. І тоді подивили­ся всі в обличчя сліпого — і вразила їх та сила, що йшла з цих тем­них очей. Ніби вони враз побачили сонце майбутніх поколінь. І здалося товаришам, що сліпий вже не відчуває ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги… Бо його душа жила в іншому світі. «І п’ятеро долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щас­тя свого сліпого товариша з заздрощами…»

Раптом Ніколич вчуває якісь звуки. Він звертається до това­ришів: «Чуєте?» Вони чують… Але кожний своє… Для когось пря- чуть курки, для інших — плаче дитина, і кличе матусю. Мати… Враз усіх охоплює бажання схилити голову на материнських гру­дях і почути на волоссі пестощі її руки.

А десь далеко чути гуркіт. Іде буря.

Раптом почувся крик. «Ха-ха-ха-ха!» — ніби божевільний кри­чав Пшилуський. Він радів. Радів тому…, що смерть іде. Він вирі­шив сповідатися перед товаришами. Розповів про те, що ніколи не казав — про жінку, яка зрадила, і цілувалася з коханцем на очах в дітей… Діти… В останні хвилини він думав про них. Хто їх ввечері покладе спати? Хто розчеше кучері?.. Грім заглушив його останні слова. А його тіло почало потроху холонути. «Його душа вже виби­ралася на шлях нового, не збагнутого тепла і сонця».

Почули якісь різкі звуки. Це рвуться одна за другою струни скрипки Штранцінгера. А сам він стоїть над вогнем, і з тремтінням тримає свій інструмент. Якийсь час усі мовчки дивилися на нього. І думали про своїх померлих товаришів. І ось… Сліпий перестав тремтіти. Невже він наступний?.. Але ні — він ще дихав. Всі ще дихали. Лише Пшилуського вже не було з ними.

Аж ось попереду з’явилось щось. Це — корч, вирішив Добров­ський. Він врятує їх. Можна буде знову запалити вогонь. Адже той вже згас. Але герой-оповідач бачив не корч. Перед ним була жінка з дитиною. Він був упевнений, що вона прийшла, аби врятувати їх. І ці двоє пішли уперед: Добровський — по дерево, а оповідач — до дружини і сина. Йшли, падали, знов йшли, тягли одне одного, зу­пинялись… Намагались повернутися, але їхні товариші забороняли їм: адже попереду порятунок!

«Погас огонь — треба спати йти», — сказав Добровський. Йому вже нічого не хотілося. Тільки спати. І він побажав усім спокійної ночі. А потім звернувся до оповідача: «А ти, брате, також не журися. Коли у тьмі і хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть».

А потім була буря. І гуркіт грому, і клекотіння природи. А герой все бачив їх: свою дружину й сина. Він думав лише про те, що пови­нен їх врятувати, повинен бути поруч із ними.

Він поринув у ці образи, не відчуваючи вже, де сон, а де ре­альність. Коли поруч почув знайомий голос. Ще не розуміючи, чи це насправді, він впізнав свого товариша, Василя Романишина. Той розповів, як впав хворий, а сербські лікарі, разом із лікарями авст­рійськими їхали позаду — і підібрали його. Тоді побачили вони вог­нище, а біля нього шестеро змерзлих чоловіків. І лише один — жи­вий. Тож він умовив лікарів відтягти його і врятувати.

Герой спитав про своїх товаришів. Та Василь сказав, що не треба тепер про них думати. Тоді спитав: «Де вони… обоє?» «Вони живуть і ждуть тебе», — була відповідь. А з його очей «продерлися» дві сльози, гарячі, немов кров. «І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі… І тихо щезли під ледом».