Поєднання реального. Світова література знає багато прикладів використання фантастики як художньої виразності, помічника автора й про­відника його думки. Візьмемо хоча б “Портрет Доріана Грея” Оскара Уайльда, “Ніс” М. В. Гоголя, “Історію одного міста” М. Є. Салтикова-Щедріна. В українській літературі започат­кував цей напрям Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в повісті “Ко­нотопська відьма”.

І справді фантастичні події відбуваються в славному містеч­ку Конотопі. То Явдоха Зубиха не хоче тонути в річці, хоч навісили на неї двадцять пудів; то конотопський сотник пан Забрьоха літає під небесами, наче птах; то кудись поділися двері й вікна в хаті, не пускаючи Микиту Уласовича до вінчан­ня; то підступно змінює своє рішення хорунжівна Олена. От що наробило чаклування відьомське!

Та диво дивне! Не сумує, не жахається читач, довідавшись про такі страшні події, викликані потойбічними силами, і мова та інтонація автора залишаються насмішкуватими і глузли­вими. І навіть спадають на думку слова Микити Уласовича про писаря Пістряка: “Нехай, — каже, — чи не проспиться, бо він часто химери гонить…”

Чому ж таке враження залишається в читача і чому він разом з Григорієм Квіткою-Основ’яненком сміється з персо­нажів повісті? Тому що є таке поняття, як майстерність, і письменник виявив себе справжнім майстром художнього слова, зумівши вдало поєднати реальність з фантастикою, ви­користавши фантастичні елементи з певною метою, зробивши їх засобом комічного.

У цьому дуеті — реальність і фантастика — ведучий голос належить реальності: “Конотопську відьму” можна вважати цілком реалістичною повістю. Фантастику автор використо­вує як сатиричний засіб. І невідомо, де більше “химери”: в тому, що Явдоха Зубиха терпить кару і не кричить, чи в го­лові в Прокопа Ригоровича, який після “глумленія пиянствен- ного” не може інакше полічити козаків, як тільки на дов­жезній хворостині? Та чи не відбуваються ці “химери” насам­перед у головах пана сотника і пана писаря? І чого більше в тому, що Забрьоха одружився з Солохою: чаклування Явдо- хи чи інтриги Ригоровича?

У тому й справа, що автор віддає це на розсуд читачеві; він навіть не наполягає на тому, що всьому причиною чаклуван­ня. Недарма, розповідаючи про “кацунку ханаанськую” Явдо- ху, про її випробування на воді, Г. Квітка-Основ’яненко не бере на себе повної відповідальності за правдивість цих подій: “Боживсь той чоловік, що мені про се розказував, а хто. й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторік вмер…”

Але дійсно, незвичайні події є в повісті, які ніяк пояснити не можна: раптом злетів пан сотник, як “птах який заморсь­кий”, налякав і дітей, і жінок, примусив і старих людей плю- ватися та жахатися. А все одно комусь не страшно читачеві! Бо він разом з автором сміється з Микити. Замало було Г. Квітці-Основ’яненку розповісти, що пан Забрьоха “ліків більш тридцяти” не знає, а вміє тільки підписувати; що всі папери називає “депортами” і може підписати їх сторч. Що сотник “прехваброї конотопської сотні” вірить у відьом і вважає боротьбу з ними важливішою, ніж виконання наказу полковника. Що не вміє він ні посвататись, як люди, ні іншої якоїсь ради собі дати без писаря Пістряка. Бач, замало цього автору! Так він ще примусив Забрьоху літати і пити просити! Зрозуміло, що глузує з Микити автор. Та й мовні засоби, ви користані при цьому, про це свідчать: “як пан Забрьоха, мов птах .який заморський летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, ша­ровари напужились, сам употів…” Писарю здається, що сот­ник полетів, “як гусак”, а старій Льознисі він здається воро­ною. І що в цій фантастичній події для автора і читача? Тільки сміх і глузування!

А Прокіп Ригорович? Чи не в його голові з’являються різні “химери”? Ще до появи відьми Явдохи якісь дивні події відбуваються з ним: тіка кудись один козак, поки писар вхо­дить в хату — і все! Скільки разів не повертається Ригорович знов надвір, а все той козак тіка! То й не дивно, що такий чоловік рано-вранці не міг дверей знайти в хаті: двері теж “втекли”, ще й разом з вікнами! Таким чином, можна ствер­джувати, що повість цілком реалістична. Просто автор дуже майстерно використав елементи фантастики як сатиричний засіб. Фантастичні епізоди — це лише підтвердження без­глуздості перебування такої людини, як Микита Уласович, на посаді сотника. Та й тут Г. Квітка-Основ’яненко спирався на реальне життя.