Повість «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка – твір без позитивних героїв. Одразу ж після виходу друком «Конотопської відьми» повість Григорія Квітки здобула прихильність читачів. Люди читали твір і сміялися із сотника Забрьохи, писаря Пістряка, пана Халявського, його дружини Олени, її брата хорунженка, відьми Явдохи та з інших героїв. Поклавши в основу повісті народну творчість, Квітка-Основ’яненко висміяв не тільки життя і побут українського панства та ко­зацької старшини, а й дурість простих містян, які готові вірити у безглузді забо­бони, не тільки не виступають проти свавілля можновладців, а й намагаються по­вернути ситуацію на користь собі.

Центральний образ повісті сотник Микита Забрьоха. Свою посаду він не за­служив, а успадкував від батька. Скільки люди пам’ятають, сотниками у Коното­пі завжди були Забрьохи: «від отця до сина гак сотенство і переходило». Ось як гротескно виписує Квітка портрет сотника: «голова йому не чесана, чуб не під­голений, пика не змита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана…» Та найгірше було те, що повну владу над містечком мав абсолютний дурень, який так і не вивчився ні читати, ні рахувати. Забрьоха в усьому покладався на писаря Пістряка, який сам не вирізнявся розумом, а говорив такою покрученою мовою, що іноді й сам не розумів, що хотів сказати.

Що б не задумав Забрьоха, усе в нього виходить по-дурному: надумав жени­тися — не зміг до ладу пояснити Олені, за чим приїхав; отримав у хаті печено­го гарбуза і не помітив на шиї в коня прив’язаного сирого — так і мчав через усе село посміховиськом; замість того, щоб зібрати сотню в похід, заходився топити відьму, яка вкрала дощові хмари і заховала їх у миснику.

Сотник Забрьоха — розумово відстала людина. Він не вміє ні ступити, ні сло­во мовити,- в усьому довіряв писарю Пістряку, шахраю, паразиту, користолюбцю.

Квітка сатирично висміює цього пройдисвіта, який значно хитріший за сотника. Писар верховодить у сотні й Конотопі, пиячить, глумиться із селян, вимагаючи від них хабарів, живе розпутним життям. Жінок, які відмовили йому, оголошує відьмами і наказує топити їх у ставку. Та коли Талимон Левурда попросив, щоб і його жінку сполоскали, бо до неї чорт у гості приходить, такий «самісінько, як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика, і одежа, і усе таке», — писар розпорядився киями покарати «грішника» Левурду.

Писар «дванадцять год учився у дяка в школі: у год вчистив граматику, два годи вчив часословець, півчварта года (три з половиною) сидів над псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп’ята года (чотири з половиною) вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах…» Та попри всі ці роки Пістряк навчився тіль­ки морочити людям голови незрозумілою мовою із суміші церковнослов’янських і канцелярських слів.

Негативно зобразив Григорій Квітка-Основ’янеко пана Халявського, який став сотником після Забрьохи. Він прокрався на посаду і злетів з неї. Його дру­жина Олена зраджує чоловіка, а її брат хорунженко — ледар і п’яниця; на п’яну голову він марить піти в ченці. Піп Симеон бідкається, що люди якось раптом по­здоровішали, не мруть, а йому збиток.

Письменник у’ідливо висміює жителів Конотопа, які виконують усі забаганки дурисвітів, кидають напризволяще хворих, малих дітей, хазяйство, аби подивити­ся, як будуть топити жінок у ставку, щоб таким диким способом визначити, хто з них відьма.

Сатира Квітки зрозуміла й прозора, проте письменник не прагне викликати в читача почуття обурення панським свавіллям, дурними порядками, коли при владі стоять хабарники, заздрісники, люди, які не знають найпростішних речей. У творі немає позитивних героїв, на тлі яких негативні персонажі окреслилися б чіткіше й виразніше. Та, мені здається, автор передав це завдання читачеві, який має не тільки посміятися, читаючи твір, а й замислитися над тим, що за люди сто­ять при владі і розпоряджаються чужими життями.