ПОСЛАННЯ КРІЗЬ ВІКИ. Крізь віки лунає до нас голос геніального поета Т. Г. Шевченка:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде.

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

Беручи до уваги події бурхливого XX ст., ми сприймаємо слова поета як пророчі. На цьому наголошували і сучасники Шевченка. Так, наприклад, П. Куліш у своїх спогадах порівнював це полум’я­не поетичне творіння з «гуком воскреслої труби архангельської», а його автора вважав національним пророком, — такою непереборною була міць поетичного слова.

Доволі часто митці, пояснюючи процес творчості, кажуть, що їхнім розумом володіла якась вища сила. Для поета Т. Г. Шевченка цією вищою силою було милосердя, справедливість, братерська християнська любов і повага. Невипадково до поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» він узяв біблійний епіг­раф: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть». Форму послання, на мою думку, поет також обрав неви­падково. Він хотів не просто висловити свої думки, виразити набо­ліле, а й звернутися до тих, від кого залежала доля його милої бать­ківщини.

Отже, послання було адресоване українській інтелігенції, лібе­ральному панству. Зміст його насамперед гостросатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство», нещирість патріотизму де­яких українців:

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

Для того щоб знати власну історію, для того щоб знати, якою ціною, реальною кривавою ціною, викупалась незалежність Украї­ни, не треба навчатися в західних університетах та вивчати культу­ру й історію чужих народів. Точніше, вивчати все це треба, але при цьому необхідно цінувати і власні здобутки. При цьому необхідно шанувати й власну історію, власну культуру, власний народ. Для визволення нації з пут національної залежності, необхідні одностайні зусилля. Тільки національна злагода дозволить досягти соціально­го, політичного й національного визволення:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Як бачимо, поет піддає гострій критиці проблему, актуальну і в наш час. Чи то географічне розташування, чи то менталітет україн­ського народу спричинює те, що наша земля віки ніби стоїть на роздоріжжі.

Сильні сусіди намагалися й намагаються підкорити нашу зем­лю, розтягти її на шматки заради задоволення власних потреб. Чо­мусь і сьогодні ми вважаємо своє рідне гіршим за чуже. Але поет попереджав у своєму незабутньому творі:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…

Таким чином, послання ми можемо прочитувати не тільки у вузь­кому часовому контексті. Не тільки сучасну йому інтелігенцію спо­нукав поет захищати народні інтереси. Він звертався до нас усіх із полум’яним закликом цінувати своє рідне, шанувати здобутки ми­нулого для того, щоб зберегти себе для майбутнього.