«ПОЛОНЕЗ» Огінського. Із моря дмухнув холодний вітер, пронизуючи до самих кісток. Весна видалася холодною. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, аніж весну. Сіре небо зливалося з сірим пінявим морем, сірими скелями, сірими шинелями. Оце так південь!

У Керчі майже не було дерев, а ті, що і були, вже давно порубано на дрова. А тепла все не було, весна затримувалась. Бійці грілися біля ви­мочених у солярці цеглин, які були за грубку. Попереду ще запеклі бої за звільнення Криму, треба триматися. Особливо важко було пораненим. Авіація довго не присилала транспорту для їхнього перебазування в тил. І Іе вистачало їжі, але найбільше докучала нестача тепла.

Наказ був коротким: знайти дрова.

На завдання вирушили вп’ятьох. Молоді і дужі, стрункі як кипариси, бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Треба було дій­ти до двоповерхового будиночка, що притулився в скелях — єдиного ще меобстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишились які-небудь дрова: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить.

До будинку дістались нескоро — фашисти стріляли трасуючими — увійшли у спустілу оселю. Невимовно зраділи затишкові і знайденим дро­вам: посеред спорожнілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити дерев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не наважувався зробити перший удар.

Аж ось до роялю підійшов один із бійців, високий худорлявий хло­пець, і, схилившись над інструментом, заграв «Полонез» Огінського. Зву­ки розливалися по порожній оселі, наповнюючи солдатські душі теплом і спогадами про мирне життя.

Того дня вони поверталися майже без дров, прихопили тільки відла­ману кимось кришку. У душі кожного звучала музика.

Із моря знову дув холодний вітер, пронизуючи до самого тіла б ла­нч іькі солдатські шинелі. Але бійці не помічали того холоду, на серці було тепло.