«Погуляли гайдамаки, добре погуляли…». Найбільшою історичною поемою Т. Шевченка є поема «Гайдамаки», яка побачила світ 1841 року. В її основу покладено криваві події гайдамаччини 1768 року. Про них поетові багато розповідав дід Іван і це історичне минуле часто відгукувалося болем у його серці:

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Розпочинає Шевченко поему ліричним прологом, в якому вказує на передумови гайдамацького руху. Основну причину гайдамаччини поет бачить у свавіллі польської шляхти. Далі за прологом іде розповідь про ті історичні події, що складаються з одинадцяти пісень.

Герой поеми Ярема Галайда служить у жида Лейби, де виконує чорнову роботу і терпить приниження:

Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихай жидівський, виріс у порогу;

А не клене долі, людей не займа.

На початку поеми Ярема, тихий і покірний слуга, ще не знає, на що здатна доведена до відчаю людина і який нескорений духовний потенціал криється у її серці:

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить.

Єдине, що зігріває серце сироти на початку поеми, — його кохання до Оксани — титарівни з Вільшани. Дівчина теж любить бідного юнака. У третій пісні («Конфедерати») поет розповідає про гуляння конфедератів. Нагодилися вони п’яні з криком і співами до Лейби, б’ють його, змушують танцювати, хреститися і вимагають віддати гроші. Хитрий жид, щоб не розлучатися зі своїми «кревними», веде конфедератів до багатого титаря у Вільшану. Там вони вбивають титаря, а зомлілу Оксану забирають із собою:

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

А тим часом Ярема йде до гайдамаків, де, як він вірить, «золото і долю добуде», бо «виріжуть гайдамаки ляхів в Україні». Тоді й запанує Ярема, якщо, звичайно, не загине. Посвятивши ножі, гайдамаки під проводом Ґонти й Залізняка розпочали в день Маковія «червоний бенкет». Між ними лютує Ярема, адже йому є за кого помститися:

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано! Де ти?»

Та сироті поталанило: Ярема знайшов Оксану в Лебедині, в монастирі і повінчався з нею, а сам знову поспішив до загону Залізняка. Ця сюжетна лінія Яреми та Оксани, на мою думку, приносить трохи світла і тепла в понурі, грізні та криваві картини жахливих протистоянь. Щоб показати драматизм тих історичних подій, Шевченко нічого не прикрашає, не замовчує, не приховує кривавих моментів (як скажімо, вбивство Гонтою дітей). У цій трагічній безвиході ідилічна і чиста любов Яреми та Оксани дає надію, що недаремно проливаються ріки крові:

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти —

Батьків немає.

і Суцільною руїною стояла Україна після придушення гайдамаччини. Зруйнована була Запорозька Січ, розбрелися бунтівні сини України по чужих краях, немало їх було поховано у високих могилах:

З того часу в Україні Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

В тирсу на полі.

Все замовкло.

Нехай мовчить:

Така Божа воля.

Насправді не все мовчало. Могутній голос Шевченка розбудив пам’ять і приспану волю. Розбудив гідність поневоленого народу.