Поезія саду у творах М. Вінграновського. «Ходімте в сад…» — так починається вірш українського поета Миколи Вінграновського. Які нетерплячість і дитяче хвилювання відчуваються у першому ж рядку! «Ходімте в сад. Я покажу вам сад…» Поет просто закоханий у чарівний сад свого дитинства, у якому є яблуні, сливи, квіти і… вітер, і небо! Цей чарівний вітер спить на колінах яблуні, у квітів є очі, а небо — воно просто падає у сад. Таке гарне слово, придумане Вінграновським — «небопад»! Ніколи раніше такого слова не зустрічав!

Той небопад — зовсім не зорепад, хоча так можна подумати, бо в цьому рядку є ше слово «чумацький». Небопад — чумацький? Це ж просто: Чумацький зоряний Шлях ніби намальований на «згорбленому», немов зігнутому небі. Який же гарний сад у Вінграновського! Небо і зорі просвічують крізь віти улюблених дерев, квіти відкривають свої пахучі очі…

А хто не чув, як падають стиглі сині сливи на землю, той не відчує того звуку, яким сповнені рядки Вінграновського: «Я покажу вам сливи на сучках, що настромились, падаючи мовчки…» А груші, ті самі жовті груші, які ми малювали на вересневому уроці малювання! Що у них цікавого, поетичного? А Вінграновський знайшов, побачив: «Затисла груша в жовтих кулачках смачного сонця лагідні жовточки…»

А сонна колискова для колосків — там, за садовим парканом! Слова аж лоскочуться — такі гарні! Я одразу згадав жовто-золотаве волосся зібраного хліба та де-не-де сині зірки волошок, яскравих, немов небо, і червоні краплини маків! Ми із мамою назбирали цілий букет квітів — сині волошки, червоні маки, білі ромашки. Потім сиділи на порозі нашого будинку і дивилися на небо.

Ось що я згадав, коли читав вірш Миколи Вінграновського!