Поезія кохання А. Ахматової  черпає наснаги з джерел ще античних часів, від віршів Сапфо. Але саме початок XX століття відродив жіночу поезію вповні. До того ж вона досить різноманітна як тематично, так і за стилем. Проте, мабуть, найщиріші рядки А. Ахматової присвячено темі кохання.

Яке воно в ліриці поетеси? Передусім сповнене гідності іі вивищсності, потім — незабутньої ніжності, самозречення, часом болю: «Болю безвихідний, слався тепер!» Проте в її віршах є щось нове, неповторне, свіже. По-перше, висока емоційна напруженість, наприклад у вірші «Я научилась мудро жить», коли увесь світ, здається, сповнений одного з нею чуття — чекання:

И если в дверь ты  постучишь,

Мне кажетея, я даже не услышу.

Здається, кохання й справді складається з чекання, сподівань, надій, які часом не справджуються. Ну що ж, таке буває, як вважає лірична героїня Ахматової. І тоді допомагає самоіронія, що дуже часто рятує від болю, відчаю:

Благослови же небеса —

Ты первый раз одна с любимым!

Хоч це зовсім не те, на що вона сподівалася. Мабуть, найкраще в коханні — це очікування його, ледь помітні знаки, за якими серце здогадується: ще крок — і далі безодня кохання, вир, що захоплює всю душу й тіло. Ахматова сказала про це так:

То пятое время года,

Только его славословь.

Дыши последней свободой,

Оттого что зто — любовь.

Вірші А. Ахматовой це, з одного боку, численні історії кохання: «Сіроокий король», «Стисла руки під темним вуалем» тощо. А з іншого боку, це стара, як світ, і така ж сама вічна історія кохання Його та Її. Від першого погляду, несміливих розмов і клятв до розставання, розчарування, відчаю. Так дорослішає душа, так вона вчиться відчувати іншу, щоб знайти ту єдину, рідну. А поки що так гірко і втішно сказати Йому:

Люби меня, припоминай и плачь.

Все плачущие не равныль пред Богом.

І хай між закоханими чимало перепон, але, читаючи вірші Ахматової, віриш: воно десь є, це загадкове кохання:

Ты дышишь солнцем, я дышу луною,

Но живы мы любовию одною.

і головне — не розгубити дорогоцінні перли почуттів, здатність відчувати іншу людину як близьку:

Но не питайся для себя хранить

Тебе дарованное небесами:

Осуждены— и это знаєм сами —

Мы расточать, а не копить.

Саме такою є поезія Анни Ахматової — духовно вивищена, щедра на любов і світло, що зігріває читача вже багато десятиліть.