Поезія Гійома Аполлінера. Аполлінер став теоретиком сюрреалізму. Цей термін належить саме йому і означає «надреалізм». Гійом закликав поетів бути Ікарами, провідниками суспільства. Поет, вважав він  мусить боротися зі старими поетичними штампами, творити несподіване, експериментувати.

Поет-лірик залишив декілька збірок своїх віршів. «Надреальність» поезії Аполлінера виявляється в сюжетах, образах, самій будові віршів. Через зорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуття. Ці образи ніби нанизуються один на одний. Усе, що бачить поет,  підкоряється його внутрішньому ритму, а реальність стає «новою реальністю», або «надреальністю»:

Йдуть вівці йде сніжок лапатий

Чи то срібло чи то руно

Йдуть по вулиці солдати

Чом не дано так як давно

Мені це змінне серце мати

Ці рядки відображають реальні картини, але висвітлені через сприйняття героя, почуття якого змінюють реальність і створюють свою «надреальність». Сніг, солдати, світло — все тужить за коханою.

Аполлінер не використовує жодного розділового знака. Це створює уявлення про плин дійсності, над якою герой вірша ніби летить у просторі й часі. Неможливо виділити щось головне, а щось другорядне. Бо головне — реадьність його душі, яка впливає на все, що бачить він у своєму злеті.

«Реальність душі» має свої «пам’ятники», свої «пейзажі», і вони стають фактом існування «надреальності», що створює поет. Тому у вірші рівноправно існують і образи мистецтва, і цитати з інших літературних творів, і безпосередні враження від світу:

Печальних радощів зазнать мені далося

Я вірний зрадниці нелюблений люблю

О серце в городошах я рівен королю

Що згордувала ним красуня злотокоса.

Аполлінер використовує надбання класичної літератури для створення своєї «надреальності». Цим автор привертає увагу читача до довічного, але робить його напрочуд новим і світлим. Гійом Аполлінер заклав підватини нового «сюрреалістичного мистецтва». У його творах реальність зображується у своєрідному синтезі, нерозривному зв’язку і взаємовпливі внутрішнього світу людини і реальності.