ПОЕТИЧНИЙ ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ. Слов’янська жінка… Ніжна, кохана, вірна дружина, мати-берегиня і мати-страдниця, жінка-патріотка… Її доля ніколи не була легкою. Адже саме жінка повинна берегти тепло родинного вогнища, нагодувати і приголубити дитину, розрадити і звеселити чоловіка, дочекатися сина з походу і молитись за всіх, молитись щиро і вірно, так, щоб молитва була почута. І вона завжди прекрасно справлялась із цим, зовсім не обтяжливим для неї, обов’язком. Адже вона — працьовита і вміла, розумна і весела, лагідна й вимоглива. Але ніколи горда слов’янка не погоджувалась на роль рабині. Волелюбний дух її дозволяв бути поруч чоловіка гідною супутницею, порадницею, подругою.

І біля такої жінки муж робився добрішим і впевненішим у своїй силі, благороднішим, але нещаднішим до ворогів, сміливим, але обережним, бо цінував своє життя.

Полонить своєю красою і неповторністю один з перших в нашій літературі жіночих образів — постать Ярославни із безсмертного «Слова о полку Ігоревім». Якщо назвати «Слово» поемою високохудожньою, то окремі епізоди в ній виблискують рідкісною художньою красою. Одним із таких епізодів і є «Плач Ярославни». Це навіть і не плач, а ціла буря почуттів, емоцій, переживань.

Ярославна приваблює своїми найкращими жіночими рисами — вірністю, магічною силою почуття, терпеливістю, жертовністю.

Князь Ігор — воїн, політичний діяч, вождь Русі. Тому непросто бути поряд з такою людиною та ще й зайняти гідне місце не лише поруч великого князя, а й у серці коханого чоловіка. Ігор здійснює свій подвиг в ім’я рідної землі й своєї дорогої жінки. Коли він побачив, що насувається велике нещастя, то подумав про безчестя, якого можуть зазнати його рідні, мила Ярославна, якщо він, їхній захисник, зостанеться бездіяльним. А тому відкинув будь-які вагання: спалахнула князю думка про жону, і жалість йому знамення заступила.

Жінка завжди надихала чоловіка на подвиг, додавала сил своєю вірністю і любов’ю. Ярославна теж у відповідь на цю самопожертву і щоб допомогти Ігорю вибратись з полону, звертається за допомогою до вітру, Дніпра, сонця. Звістка про поразку князів розійшлася по всій Руській землі. Жінки вже оплакали своїх мужів, а матері —синів. Але віщий плач Ярославни не може залишитись без наслідків. Вона так щиро кличе свого мужа, так бажає його повернення, що Ігор визволяється з полону.

Плач Ярославни багато в чому нагадує і наслідує народні голосіння. Невимовний жаль, безмежна щирість, жагуча любов звучать у її голосі.

Люба жона Ігорева — палка патріотка рідної вітчизни. Її устами промовляє не тільки почуття кохання до чоловіка, а й обов’язок громадянки, що переживає за долю Руської землі та її мужнього князя.

Разом з тим Ярославна — ніжна, беззахисна жінка, що потребує твердого чоловічого плеча. Тому вона і вдається до єдиної своєї зброї: надії, молитви, віри. Княгиня усім серцем і думками із ладом своїм милим.

«Полечу, рече, зегзицею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князеві криваві рани на дужому його тілі» —яка глибина почуття! І вже здається, що й справді полегшало Ігореві, й знову він повен сил і рішучості.

Автор «Слова» любить своїх героїв, а в епізодах, пов’язаних з образом Ярославни, відчуваємо ніжність, повагу, захоплення. Тому, уявляючи собі цю незвичайну жінку, бачимо обов’язково вродливу слов’янку із тонкими рисами обличчя, розумну і розважливу жону князя, гідну його супутницю. Вона— представниця всіх тих, кого пішли захищати мужні русичі від половців.