Поетичні роздуми про сутність людського життя в поемі “Минають дні, минають ночі “. По закінченні Академії мистецтв у Петербурзі  Т. Шевченко повернувся в Україну. Свої почуття і настрої, які виникли у зв’язку з цією подією, він висловив у вірші «Минають дні, минають ночі…».

Поет знаходить Батьківщину такою самою, якою вона була і до його від’їзду. Безрадісна картина виникає перед його очима:
Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя…
Жодної прогресивної думки, вільного слова не чує поет в Україні, здається, «заснули думи, серце спить і все заснуло…». Це сіє в людині байдужість і безнадію. І Т. Шевченко болісно констатує: «…не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь…». Автор не бачить сенсу у житті, яке більш схоже на сонне і повільне існування. Він мріє «жити, серцем жити  і людей любити». Найстрашнішою для Т. Шевченка можливість не залишити жодного сліду по собі:

… однаково,

чи жив, чи загинув!
Це гірше, ніж жити у кайданах та померти в неволі. У розпачі поет готовий «світ запалити», аби вивести людей зі стану врівноваженого і байдужого споглядання життя з усіма його негараздами та недолікам Т. Шевченко у цьому вірші говорить про те, що життя даремне, якщо воно не присвячене служінню вищій меті. Поет обирає активну життєву позиці і  закликає людей жити повноцінним життям, встигнути залишити слід на землі.