Поема «Сон»  Шевченка — нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство. Страдницька доля Тараса Шевченко є частиною долі бага­тостраждальної України. Шевченко – це символ чесності, не­зламності, самовідданої любові до Батьківщини і священної ненависті до її ворогів. Таким лютим ворогом рідного народу великий поет вважав насамперед самодержавну Росію.

У блискучій поемі-комедії «Сон» ліричний герой уявно пролітає над Україною, Росією, може зазирнути у будь-який куточок неосяжної імперії. Що він там бачить?

Летим. Дивлюся, аж світає,

Крій неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Такою ідилічною картиною розпочинається поема. Цей чудовий пейзаж виступає жахливим контрастом до роз­повіді про «зелений рай» – вакханалію кріпосництва. Там

Латану світину з каліки знімають,

А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають.

Під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків – справжнє пекло, колами якого поет проводить і читача.

Ліричний герой не побачив «раю» на Україні і полетів далі аж у Сибір. Картина Сибіру в творі не випадкова, а за­кономірна і глибоко вмотивована. Відомо, що Сибір займав важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних ворогів. Сибіром лякали поміщики кріпаків, і в народі він асоціювався з каторгою, мукою, царським дес­потизмом. Тарас Шевченко осуджує деспотію і прославляє героїв, які «тяжко караються» в неволі. Образ «катовано­го вольнодумця», «сміливого борця за свободу» (Іван Фран- ко) є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.

Незабутнє враження справляє остання частина поеми, у якій зображено столицю Російської імперії – Петербург. Тут зосереджувалась уся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її «неси­тий», тобто сатрап.

Пролітаючи над Петербургом, оповідач бачить типовий міський «пейзаж» часів царювання Миколи Тормоза, як називав його Шевченко в своєму «Щоденнику». Муштрува­лися війська і золотом виблискували численні церкви. Далі оповідач побачив тьму «панів пузатих» «в серебрі та златі», нажитому сльозами кріпаків. Вони аж «потіють і товплять­ся, щоб найближче стати коло самих». Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності, порядності. Цар «вдарять або дулю благоволять дати», а для них це вже свято. Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами царя і цариці. Особливо яскраво це по­казано в гротескній сцені, названій Іваном Франком «гене­ральним мордобитієм». Усі епізоди, зображені в поемі, ве­дуть читача до висновку, що самодержавна система не має права на існування, бо вона антилюдяна.

Кобзар далі показує, що серед російських царів Микола І не виняток. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І та Катерина II. Тому Петро І у поемі Шевченка змальований так саркастично. Полемізуючи з Пушкіним, який наголошував на прогресивній ролі Пет­ра в історії Росії, Шевченко змальовував його як царя-дес- пота, «ката» українського народу, «людоїда», «лукавого», іцо будував свою столицю на кістках і крові козаків.

Цей вражаючий твір Тараса Шевченка завжди вчитиме все нові і нові покоління українців цінувати волю, свобо­ду, боротися з будь-якими проявами зла і насильства.