Поема “Сон” — комедія чи трагедія? Тарас Григорович Шевченко —чудовий лірик, епік та публіцист, визначна постать в українській літературі. Поема “Сон”, написана в 1845 році, — один з творів, які треба вивчати особливо ретельно. Вона поєднує в собі риси сатири, фантастики, широких історичних узагальнень. Шевченко назвав “Сон” комедією, але чим глибше вчитуєшся в рядки твору, тим зрозуміліше стає, що від цієї комедії лишається один тільки крок до найжахливішої трагедії.

“У всякого своя доля і свій шлях широкий”, — цим афористичним виразом починається поема. Згідно з традицією української полемічної літератури Шевченко намагається викрити основні, на його погляд, гріхи сучасних людей: зажерливість, підступність, нечесність, жорстокість. Висновок, якого доходить автор у пролозі до поеми, такий:

Усі на сім світі —

І царята і старчата —

Адамові діти.

Шевченко користується давнім і перевіреним способом. Автор зауважує, що все описане йому наснилося: саме так робили вже давні сатирики, намагаючись уникнути переслідувань. І сон Шевченка є віщим.

Політ дає змогу Шевченкові бодай уві сні ще раз побачити рідну землю. Пейзаж, змальований автором, викликає спокій і замилування. Але душі поета сумно: цей чудовий край гноблять недобрі люди.

Чи Бог бачить із за хмари Наші сльози, горе? —

запитує Шевченко, проте це запитання залишається без відповіді.

Куди ж летить уражена жорстокістю й несправедливістю світу душа? Туди, де “кругом бори та болота, туман, туман і пустота”, де куються день у день кайдани, де випита з України кров обертається на червоне золото — у Петербург. А по дорозі до столиці авторові доводиться бачити страшне й символічне видовище: хсаторжників, які видобувають золото.

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє, —

таким поет побачив імператорський Санкт-Петербург, місто, яке є уособленням зла, деспотизму й сваволі. Мандрівник потрапляє зрештою до царського палацу. “Так от де рай!” — із справжнім сарказмом зауважує Шевченко. Невидимість допомагає герою побачити Миколу І з дружиною:

Аж ось і сам,

Високий, сердитий.

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога.

А ось і ті, хто за царською вказівкою вершать долю мільйонів людей: “Мов кабани годовані — пикаті, пузаті!”

Автор змальовує кумедну, але й відразну сцену: цар б’є в пику найстаршого з вельмож, той б’є меншого, а той ще меншого і так далі. Зрозуміло, що останнім того ляпаса одержить селянин-кріпак, безправна й нещасна людина.

Через прийом сну Шевченкові вдалося розширити художній простір твору і зобразити дійсність у гротескних формах.

Автор мандрує столицею, роздивляючись її пам’ятки. Ось Петропавловська фортеця — “мов та швайка загострена”. Ось “на коні сидить охляп” — той, хто, власне, і заснував це місто й цю державу. І чуються голоси козаків, яких зганяли в багнюку й примушували будувати новісіньку столицю для навіженого царя:

І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав.

Пронизливий ранок знаходить мандрівника на вулиці. Учорашня царська гулянка скінчилася, та й що бідакам з неї? Он поспішають “на труд” убогі, муштруються москалі… А де ж той, що ніколи йому, бідолашному, й у пику заїхати? У його імператорської величності похмілля:

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве, ледве

Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів…

Невидимий автор спостерігає за усамотненим імператором: “Де ж ділася медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний”. Справді, без усіх своїх прислужників “пузатих”, челяді та москалів цар безпомічний, мов кошеня. Адже саме на них тримається його влада. Тут Шевченко передусім демонструє пустку, яка панує не тільки в небі над петербурзьким багновищем, а й у душі самодержця.

…Не своє розказав вам,

А те, що приснилось, — так завершується поема “Сон”.

Трагедія, яку автор намагався подати в сатиричному забарвленні, — так можна охарактеризувати поему “Сон”. У кожному епізоді крізь нашарування фантазій проглядають реальні риси тогочасної Російської імперії: пригніченість слабких, ра-боліпство сильних тощо. До того ж дається взнаки важке насліддя недавньої історії імперії. Слід зазначити, що ця сатира досягла своєї мети: поема “Сон” разом із деякими іншими творами Шевченка стала приводом для ув’язнення поета. Можна сказати, що це загальна доля багатьох творів, де автор насмілився сказати Правду, саме правду з великої літери.