Поема «Енеїда» І. Котляревського – епохальне явище в історії української літератури. Уперше поема «Ене’іда» побачила світ у Петербурзі 1798 року. Багатий коно­топський поміщик М. Парпура, який у столиці займався ще й видавничою діяль­ністю, без відома автора надрукував поему під назвою «Малороссийская Энеида в трех частях». На титульній сторінці зазначалося: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским». Друге видання вийшло аж через десять років і теж без відома письменника, а за рік побачило світ третє видання «Енеїди», тепер уже доповнене четвертою частиною і підготовлене самим Іваном Пе­тровичем. Повний текст поеми під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссий­ский язык переложенная И. Котляревским», побачив світ 1842 року, вже після смерті письменника.

Без сумнівів, «Енеїда» Котляревського стала епохальною подією в історії укра­їнської літератури. Цей твір хоча й мав в основі сюжет класичної поеми Вергілія, все ж виявився цілком самобутнім та оригінальним.

Поему Вергілія «Енеїда» переспівували й інші поети. Переробка «Енеїди» ав­стрійського письменника Алоїза Блюмавера лягла в основу «Энеиды» російського поета Осипова, а вже Осиповський переспів надихнув І. Котляревського на напи­сання власної версії знаменитого твору. Та, як зазначав критик О. Я. Єфименко, «Ене’іда» Котляревського так схожа на «Енеїду» Осипова, як жива квітка на виготов­лену з ганчірки. Використовуючи фабульну канву Вергілієвої поеми, спираючись на переспів Осипова, Котляревський переосмислив цей твір, дав йому нове звучан­ня. Велична епопея під пером українця-сміхотворця перетворилася на бурлескну, веселу, дотепну розповідь про український побут другої половини XVIII століття.

У Вергілія все навколо підвладне волі богів, а людина — маленька, пасивна іграшка в руках небожителів. Котляревський зробив богів кумедними, а людей рі­шучими і самостійними у своїх думках і діях. В образах латинців, троянців, карфа­генян, сицилійців та олімпійців Котляревський відтворив яскраві типи різних лю­дей, намалював картини життя простих людей і представників вищих суспільних верств. Поет висміяв паразитичне існування багатіїв, хабарництво чиновників- бюрократів, суддів, «які по правді не. судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», панів і підпанків, «що людям льгота не давали і ставили їх за скотів». Усі вони, за задумом автора, після смерті будуть терпіти «вічні муки» в пеклі.

Поет висміює богів-можновладців, прозоро натякаючи на феодально- поміщицьку верхівку, де панують здирство, розпуста, паразитизм, байдужість до життя простого люду, де намагаються «не звіра — людську кров пролити». Поет із симпатією ставиться до тих, «що з порожніми сумками жили голодні під тинами», «яких випроводжали в потилицю і по плечах».

Під маскою гумору Котляревський гостро звинувачує кріпосницько- чиновницьке суспільство. Ці звинувачення були моральним осудом панівної вер­хівки. Саме це наближало творчість І. П. Котляревського до творчості видатних російських і європейських митців XVIII століття.