Пісня про Роланда. Далеко за межі Франції линула слава про великі подвиги рицаря Роланда. Співав про нього співець в бойовому таборі, і міцніла перед битвою мужність воїнів. Розповідав жонглер про Роланда на міській площі і, забувши про кухлі з пивом та веселі забави, слухали люди повість про героя.

В багатьох битвах воював Роланд, але найславетніша битва — в Ронсевальській ущелині. І той, хто говорить “Роланд”, завж­ди спогадає про Ронсеваль і важко зітхне.

Послухайте розповідь про останній бій Роланда.

В ті часи майже всією Іспанією володіли сарацини.

Діяв приступом. Останнє місто залишилося сарацинським —і сім довгих років воював з ними імператор Карл Великий. До самого моря підкорив цей гордий край. Усі міста, усі замки

Великий Карл, володар наш славетний,

Сім повних літ в Іспанії провів,

До моря вкрай здобув гористу землю;

Нема вже замку, що не покорився б,

Нема ні города, ні муру цілих,

Крім Сарагоси на вершку гори.

Височить Сарагоса на високій горі, і володарює там король Марсилій.

Не бажає король Марсилій підкоритися великому імпера­торові, сивобородому Карлу.

Лежить Марсилій на ложі з синього мармуру в затінку оливи, а навкруги юрмляться тисячі сарацинів.

Каже він своїм радникам і полководцям;

Послухайте, радники мої, яке лихо загрожує нам! Прагне повелитель Франції імператор Карл взяти нашу Сарагосу і на­вернути нас у свою віру. Порадьте мені, що чинити? Вирятуй­те мене від сорому і погибелі. Немає у мене такого сильного війська, як в імператора Карла, і немає в мене таких могутніх воїнів.

Мовчать його радники. Але наймудріший з-поміж них, на ймення Бланкандрін, так мовив королю Марсилію:

Державцю, не тривожтеся. Там, де сила не бере, треба вдатися до хитрощів. Відправте до імператора Карла послів із пишними дарунками і брехливими обіцянками. Нехай ска­жуть вони Кардові; ‘‘Приїхали ми прохати миру. Король Мар­силій обіцяє стати вашим покірним васалом віднині і навіки.

Услід за вами прибуде він у ваше пристойне місто Ахен”. А якщо Карл буде вимагати заручників, послати без роздумів. Я особисто першим пошлю свого сина. Імператор Карл пові­рить нам і виведе своє військо з Іспанії, повернеться до себе на батьківщину. Довго він буде очікувати короля Марсилія, не діждеться і зрозуміє, що його обдурили. Тоді охопить його гнів і повелить відрубати голови заручникам. Що ж, нехай вони загинуть, але зате буде порятована наша Сарагоса. Хитро придумав, Бланкандріне, так і вчинимо, — сказа­ли сарацини.

І ось відправилися посли короля Марсилія до імператора Карла Великого в місто Кордову. Нещодавно імператор Карл захопив це місто.

Попереду зі знаком миру — оливковою гілкою в руці — їде сам Бланкандрін. А позаду ще дев’ять послів, також, як і він, хитромудрі і солодкомовні. Послав Король Марсилій багаті пода­рунки на знак покори: десять мулів, нав’ючених золотом, ле­вів, слонів, ведмедів, верблюдів, псів-гончаків…

Ще здалеку побачили мавританські посли імператора Карла. Сидить Карл на троні золотому, карбованому, в затінку високої сосни. Сива борода, біліша від квітів жасмину, вкриває його гру­ди. Побіля нього дванадцять перів і архієпископ Турпін.

Спішилися посли і низько вклонилися імператорові Карлу.

Улесливо заговорили посли:

Великий, могутній імператоре Карле, володарю над во­лодарями, найкращий і найсправедливіший, наймудріший, найперший з усіх королів землі!

Слухає імператор, не поспішає з відповіддю. Аж ось звів він голову, пильно глянув на послів. Умів він читати в серцях людей. І так сказав Бланкандрінові:

Солодші за мед твої слова, але чим заручишся? Король Марсилій — мій найперший недруг. Як я можу вірити йому? Ось тобі заручники, усі як один кровні родичі Марсилія, і поміж них мій власний син. Король Марсилій посилає тобі багаті дарунки. Віднині назавжди стане він твоїм покірним васалом. Буде тобі платити щедру данину, яку сам визначиш.

Вислухав Карл лукавого Бланкандріна і сказав йому: Ну що ж, добре, якщо це є правдою! Завтра ми сповісти­мо вас про свою волю: бути миру чи бути війні.

Уранці імператор Карл скликав своїх баронів.

Ніколи він без них нічого не вирішував, так у нього було заведено.

Зібралися всі дванадцять перів Франції.

Прийшов із ними також граф Роланд

Із шляхтичем хоробрим Олівером.

Багато франків з Франції було.

Був Ганелон, якого ділом зрада;

Гей, почалася та злощасна рада!

Прийшов архієпископ Турпін. Прийшли старі, овіяні сла­вою, воїни і молоді рицарі. Зібралося їх понад тисячу. Почали вони радитися. Гадають: як бути? Усім охота повернутися у рідні домівки, до милої Франції.

Багато з них почали схилятися до того, що непогано було б помиритися з королем Марсилієм.

Але вийшов наперед граф Роланд і таке мовив: Не можна довіряти Марсилію! Хіба забули ви, барони, як вже якось, сім років тому, прислав король Марсилій до нас послів з гілками оливи в руках і як вони обдурили нас брехли­вими речами? Ви, володарю, послали з нашої згоди до Марси­лія двох герцогів — Базана і Базілія. І що ж? Марсилій їм обом голови відрубав! Чи може бути щось підступніше? Мститися потрібно за загибель наших послів, обложити Сарагосу і взяти її приступом.

Імператор Карл не поспішає з відповіддю — чекає, хто ще що скаже. Змовчали всі, не змовчав лише Ганелон, вітчим Роланда. Зірвався він з місця і каже королю: Не слухайте, володарю, божевільного Роланда! Слухайте людей обережних і розумних. Занадто гордовитий ваш небіж, думає лише про власну славу. Прохає пощади король Марси­лій, прохає миру, ладен дати вам клятву вірності. А коли вкла­де він свою рукавицю вам у руку — тут і кінець війні! Має рацію Ганелон. Пора закінчувати з безкінечною вій­ною, — промовив імператор Карл. — Тепер, барони, дайте мені другу пораду: кого відрядити послом до Марсилія? Не просте це посольство — небезпечне.

Як завжди, першим відгукнувся граф Роланд: Я можу їхати, володарю! Вручіть мені посольські знаки: королівську рукавицю і жезл! Тебе посилати не можна! Надто вже ти запальний, — відповів йому сивобородий Карл. Я поїду, якщо імператор дозволить мені! — вигукнув граф Олів’єр. Замовкніть обидва! Клянуся, жоден з вас не поїде. Сень­йори барони, виберіть послом наймудрішого з-поміж вас. Тоді нехай їде Ганелон, — запропонував граф Роланд.

І всі згодилися з Роландом: Ганелон мудрий і обережний! Кращого посла не знайти!

Але Ганелон розлютився. Чому ти мене обрав? Забув, що я твій вітчим? — крикнув він Роланду. — Жоден посол ще не повертався живим від ко­роля Марсилія. Цього я тобі не пробачу! Я не боюся погроз, — відповів Роланд. — Подумав я, що розумна людина, досвідчена, повинна поїхати до Марси­лія, ось і назвав вас.

Із люттю глянув Ганелон на Роланда і сказав імператорові: Володарю, я виконаю вашу волю. І поїду я один, без охо­рони, як поїхали Базан із Базілієм. А ти, Роланде, стережися!

Карл підняв руку, зупинив Ганелона: Перестаньте гніватися. Вас обрали франки, вам і їхати. Спохмурніло лице Ганелона: Кого послали до короля Марсилія, тому немає дороги назад. Тепер вже ніколи не бачити мені ані домівки, ані дружи­ни, ані рідного сина. Йому, благаю вас, імператоре Карле, від­дати мої землі. Судилася мені смерть, як Базанові з Базілієм. Не про це ви зараз повинні думати, графе. У ваших руках доля Франції. Ось рукавиця, жезл і грамота.

Імператор Карл простяг Ганелонові рукавицю зі своєї правої руки. Але не поспішає Ганелон взяти її. Впала рукавиця на землю. Погана прикмета! — вигукнули франки. — Боже, що чекає на нас? Лихо принесе нам посольство Ганелона.

Ганелон одягнув свої найкращі обладунки, прикріпив золоті шпори, підперезався мечем, стрибнув на коня і помчав уперед.

Услід за ним їдуть посли Марсилія. Бачить лукавий Блан- кандрін, що гнівом кипить душа Ганелона, і заводить із ним таку бесіду: Хто зрозуміє імператора Карла? Скільки земель вже завою­вав, а йому ще мало! Франки шляхетні, шляхетний імператор Карл, і гадаю я, хтось підбурює його до лихого. Давно б уже імператор Карл пішов з Іспанії, — відповів Ганелон, — коли б не племінник його Роланд. Обіцяв він імператорові Карлу всі корони землі подати на тарелі, наче достиглі яблука. А життя йому недороге, ані своє, ані чуже. Невже настільки жорстокий Роланд, настільки божевіль­ний? Недаремно, мабуть, прозвали його Шаленим.

Так упродовж усієї дороги розмовляли Бланкандрін із Гане- лоном, і поклялися вони згубити Роланда. З тим і прибули в Сарагосу до двору короля Марсилія.

Сидить король Марсилій на парчевих подушках, праворуч — королева Брамімонда.

Прегарна королева Брамімонда. Руки обвиті браслетами, на шиї коштовне аметистове намисто.

Вручив Ганелон королю Марсилію посольський жезл, рука­вицю і грамоту. Але не про мир, не про долю франкського війська, а лише про те, як згубити ненависного Роланда, думав. Вітаю вас, королю Марсилію! — промовив він. — Імпера­тор Карл велить тобі: не гаючись прийми нашу віру. Тоді від­дасть він тобі половину Іспанії, іншу половину бере собі Ро­ланд. Ні в чому не знає відмови Роланд — улюбленець він у імператора Карла. А якщо ти не згідний, тоді горе тобі! Зітре Роланд з лиця землі твою Сарагосу. Погрожував він, що поса­дить тебе на шкапу, обличчям до хвоста, і повезе до імперато­ра Карла, в його столицю Ахен, на суд і ганебну страту.

Почувши ці слова, страшним гнівом спалахнув король Маргилій. Він ухопив золотоперий дротик, підніс над головою, ось-ось проб’є груди Ганелона.

Притиснувся Ганелон спиною до сосни, вихопив меча з піхов. Зупинися, королю! — вигукнув Бланкандрін. — з нами Ганелон! Він ненавидить Роланда.

Прийшов до тями Марсилій. Пробачте мою запальність, — із посмішкою звернувся він до Ганелона.

Королева Брамімонда зняла з себе аметистове намисто і сказала Ганелонові: Подаруйте своїй дружині цю прикрасу, шляхетний рицарю.

Король Марсилій подарував Ганелонові на знак дружби меч із коштовним руків’ям і позолочений шолом.

Прийняв Ганелон подарунки від Марсилія. Тоді сказав йому король Марсилій: Дайте мені добру пораду, шляхетний графе. Чи можу я зі своїм військом перемогти в бою імператора Карла? Ні, королю, тут потрібні хитрощі, — відповів Ганелон. — Пошліть імператорові коштовні подарунки і двадцять заруч­ників. Він укладе з вами мир і піде у Францію, а позаду зали­шить загін найкращих воїнів. Роланд, його улюбленець, ко­мандуватиме ар’єргардом . Про це вже я потурбуюсь. Ви ж, ваша величносте, зненацька нападете на загін Роланда. Тут йому й смерть! Втратить імператор Карл свою праву руку — Роланда, і вже ніколи не повернеться до Іспанії.

Почувши це, король Марсилій обійняв Ганелона. Три дні бенкетували вони разом.

Прийшов час Ганелонові повертатися. Взяв Ганелон ключі від міста Сарагоси і помчав зворотнім шляхом. Услід за ним їдуть дванадцять заручників. Виблискують на них золоті обладунки, прикрашені сапфірами, смарагдами, алмазами.

Зраділи франки добрій новині. Закінчена війна, підкорився король Марсилій. Можна вкласти мечі в піхви.

Ніби шумливий потік ллється дорогою — це повертається військо Карла до себе на батьківщину.

Але заступили шлях до Франції високі гори, знялися вони до самого неба. Стрімкі урвища, здиблені скелі, вузькі і по­хмурі ущелини. Дорога змією в’ється над самою прірвою.

Найнебезпечніша Ронсевальська ущелина.

Імператор Карл стримав свого коня: Ось Ронсеваль, барони! Тут потрібно пильнувати. Хто буде командувати головним загоном? Ож’є Данець, — подав голос Ганелон. Добре, згоден. А хто буде командувати ар’єргардом? Роланд, мій пасерб. Він любить небезпеку, — порадив Ганелон. Так, ти маєш рацію! — відповів Роланд Ганелонові. — Я не впущу, як ти, рукавицю імператора на землю. Довірте мені, ваша величносте, охорону війська.

Мовчки хитнув головою сивобородий Карл.

Домігся свого Ганелон. У Ронсевальській ущелині залишено ар’єргард на чолі з Роландом, щоб охороняти відхід франків. Із ним двадцять тисяч воїнів, окраса любої Франції. Разом із Роландом товариш його Олів’єр, усі пери Франції та архієпис­коп Турпін.

Стоять франки табором у Ронсевальській ущелині і не здо­гадуються вони, що в цей самий час сарацини пробираються потайними стежками, з усіх боків оточують Роландів загін.

Чорною хмарою обліпили вони скелі Ронсевальської ущелини, ховаються в густих букових лісах, причаїлися за камінням.

Зненацька зірвався один камінь, упав перед графом Олів’є- ром; звів очі Олів’єр. Там, над скелею, блиснули шишаки і наконечники списів. Прислухався Олів’єр: вітер доніс до ньо­го тупіт копит і звуки сурем. Роланде! — вигукнув Олів’єр. — Бачу я, сарацини хочуть напасти на нас у цій ущелині.

Нехай лише спробують!.. — відповів Роланд. — Славною Пуде битва.

Злетів Олів’єр на своєму скакуні на вершину пагорба,  — і очам своїм не повірив.

Побачив він унизу, в тісній долині, силу-силенну сарацин­ського війська. То, як велетенський дракон, згорнеться воно клубком, то розтягнеться довгою стрічкою. Чотириста тисяч маврів послав король Марсилій супроти загону франків.

Марсилій — запроданець, нас зрадили! — вигукнув Олів’єр до Роланда. — Тисячі язичників ідуть на нас. Роланде, беріть чутчіш ваш могутній ріг Оліфант! Ще не пізно: почує імпера­тор Карл поклик Оліфанта і приведе франків нам на допомо­гу. Сурміть, Роланде!

Отож, супроти нас іде все сарацинське військо? Ні, дру- жс мій Олів’єре, не буду я кликати на допомогу імператора Карла. Не втрачу своєї честі, не зганьблю любої Франції! До­поки в моїй руці меч Дюрандаль, я нищитиму ним ворога! За смертю своєю йдуть сюди сарацини! Друже мій Роланде, я сам ладен убивати ворога, але не­розумно покладатися лише на себе, коли нас обмаль, а їх тьма- тьменна. Сурміть у ріг, не бачу я в цьому ніякої ганьби. Повер­неться Карл, тоді зійдемося ми з ворогом і переможемо. Ні, ні! Мені сурмити в ріг все одно, що на цілий світ прокричати про своє боягузтво.

Не прислухався Роланд до розумних слів Олів’єра, повів своє військо в бій супроти сарацинів. Перелітаючи з висоти на висоту, перекочуючись через ущелини, понісся бойовий клич франків.

Роланд на своєму коні Вейлантифі мчить попереду війська. У руці в нього спис, а на вістрі списа майорить на вітрі ма­ленький стяг, білий, наче сніг. Позолочені китиці спадають на руку. Погрозливо позиркує Роланд на сарацинів. Гордо ди­виться на своїх друзів. Пришпоримо наших коней! — вигукнув він. — Здобудемо ми славу для Франції, а зрадники сарацини загинуть усі як один.

Почувши ці слова, архієпископ Турпін пришпорив свого коня і поспішив до них: Хіба час зараз сперечатися, рицарі? Ніхто вже не зможе врятувати нас, але все ж, Роланде, сурміть, сурміть у свій ріг! Повернеться імператор Карл, помститься за нас і поховає з почестями! Сурміть, Роланде!

Взяв Роланд свій могутній ріг і засурмив. Зі слонячого бивня вирізьблений ріг Оліфант, гучний його голос — далеко пролу­нав клич Оліфанта. Але чи наздожене він французьке військо?

А військо Карла вже ген-ген. Уже, сходячи з гір, побачили франки зелені поля своєї вітчизни. Радістю зайнялися облич­чя воїнів, але смутно на серці в імператора Карла — не вірить він Марсилію, закралася в душу тривога. То стисне Карл долонею руків’я меча, то відпустить. У лиху годину залишив він Роланда біля самих воріт Франції, в тісній Ронсевальській ущелині.

Несподівано позаду них зоддаля почувся ледь чутний гул. Чи то гірський обвал, чи то клич бойового рогу… Чи не Роланд це сурмить у ріг, кличе на допомогу? Мож­ливо, там, в ущелині, розпочалася жорстока січа? — говорить імператор Карл. Про яку січу мова? — посміхнувся Ганелон.— Ви ж знає­те, наскільки гордий Роланд, ніколи не покликав би він на допомогу. Напевне, полює він в горах на оленя чи козулю. І хто посмів би напасти на нього?

…Від неймовірних зусиль тріснули жили на скронях Роланда, краплями стікає густа кров. Але, долаючи біль, сурмить Роланд… Ні, так не сурмлять задля втіхи! — вигукнув імператор Карл,— Нас зрадили, Роланд гине! Хутчіш, поспішімо допомог­ти йому!

Але перш ніж пришпорити свого коня, звелів Карл схопити Ганелона і віддати кухарям в обоз на ганьбу. Кухарі прив’язали зрадника за шию. Наче лісового ведмедя, посадили на ланцюг.

Загриміли роги і сурми. Завертають своїх коней франкські воїни, мчать назад до Ронсеваля. З-під кольчуг випустили рицарі свої бороди, кидаючи грізний виклик ворогу.

А в Ронсевалі франки б’ються насмерть, але як мало зоста­лося їх!

Поріділи і ряди сарацинів. Навіть король Марсилій кинувся  бій. Чотирьох перів Франції вбив він одного за одним. Поба­чив це Роланд і закричав: Будь ти проклятий, Марсилію! Я помщуся тобі за смерть моїх товаришів. Спізнаєш зараз міць мого Дюрандаля.

Наче вихор, налетів Роланд на Марсилія, розбив на друзки його щита і відтяв йому праву руку. Впав Марсилій на землю.

Підняли сарацини свого короля і повезли в Сарагосу. Там помирати Марсилію!

Але великий халіф, дядько Марсилія, не залишив поля бит­ви. Повів він на франків великий загін — п’ятдесят тисяч чор­них воїнів.

В Олів’єра меч аж до самого руків’я скривавлений. Захотів він витерти його до трави, опустив руку і раптом різонув йому ворожий клинок по очах. Лихо — осліп Олів’єр. Кидає він повід, наосліп береться за руків’я меча і жене свого коня в самісіньку гущу жорстокої січі. Направо і наліво вбиває воро­гів Олів’єр.

Але тут увігнав йому великий халіф списа в спину. Обернувся Олів’єр, звів меча, змахнув ним і вбив великого хадіфа. Роланде, до мене! Побудьте поруч у мою смертну годину.

Упав він з коня просто на руки Роландові. Бачить Роланд: помирає Олів’єр. Виніс він свого друга з поля битви, поклав на зелену траву, але вже не дихає граф Олів’єр. Поправив Роланд на ньому обладунок, склав йому руки на грудях: Ти мертвий, а без тебе і мені життя немає! Не знав і не знатиме світ такого, як ти, рицаря.

Узяв Роланд свій великий ріг Оліфант і знову в нього сур­мить. Сумно лунає ріг. Знемагає від скорботи серце Роланда. Не колишній це шалений клич. Не ті вже сили в Роланда — вичерпуються вони.

Імператор Карл почув цей далекий клич і заплакав уперше в житті. Мабуть, смерть зазирає у вічі Роланда. Гучніше сурміть у відповідь!

Зненацька заревіло шістдесят тисяч рогів і сурем. Ви чуєте?— перелякалися сарацини.— Це сурмить вій­сько імператора Карла. Він уже недалеко. Якщо ми залишимо Роланда живим, війна розпочнеться знову і Сарагоса загине.

Чотири сотні найкращих воїнів приготувалися до нападу на Роланда.

Але не насмілилися вони підійти до нього близько. Зодцаля осипали Роланда хмарою списів, дротиків і стріл, а самі кинулися втікати. Біжать, щоб не наздогнало їх військо імператора Карла.

Смертельно поранений Роланд. Пробиті у нього шолом і кольчуга.

Кінь Вейлантіф знемагає від тридцяти поранень.

Прощається Вейлантіф з Роландом. Сумно поглянув на свого господаря, поворушив пересохлими губами, поклав свою го­лову на плече Роланда, усім тілом здригнувся і мертвим упав на землю.

Озирнувся навкруги Роланд. Бачить він: усі франки вбиті, лише архієпископ Турпін ще живий. Важко поранено звитяж­ного Турпіна. Чотири списи пробили йому груди.

Через гори трупів заледве пробирається до нього Роланд. Шляхетний сеньйоре,— просить Роланд,— благословіть убитих рицарів. Я хочу скласти їх неподалік.

Турпін через силу відповів: Я ледве дихаю. Поспішіть, Роланде.

По мертвому полю бреде Роланд — шукає своїх друзів, вір­них синів Франції. Розшукує їх у горах мертвих тіл, розгрібає посічені щити і поламані обладунки.

Усіх перів по черзі переносить Роланд, притискаючи до своїх грудей, туди, де лежить Турпін. Я й сам помираю. Прощавайте, Роланде. Не побачу я більше любої Франції,— сказав Турпін і віддав Богові душу.

Останнім Роланд приніс Олів’єра. Поклав його на щит по­ряд з мертвим Турпіном.

Відчуває Роланд, що і його смерть уже недалеко.

Захотів Роланд розбити свого меча Дюрандаля об камінь, щоб не потрапила зброя до рук ворога, але розлетівся камінь на друзки, а Дюрандаль залишився цілим. Прощавай, мій добрий меч, мій Дюрандалю, ти чесно і іугував Франції та імператорові Карлу! Останнє моє бажання — щоб ти не потрапив до рук боягуза.

В обіймах смерті чується Роланд:

Чоло та серце холод огортає.

Він спішно йде на пагорб під ялину,

Лягає долілиць в траву зелену.

І меч і ріг вкриваючи собою,

Він повернувсь лицем та головою До сарацинів краю, бо бажав,

Щоб кожен рицар, щоб король сказав:

“Оце був граф! Як витязь умирав”.

Лежить шалений, нестримно відважний, незмірно хороб­рий і безприкладно відданий любій Франції рицар Роланд у долині Ронсеваля. Він лежить у своїх золотих закривавлених обладунках, з білим рогом своїм Оліфантом і мечем Дюранда- лем. Таким і знайшов його на полі бою сивобородий Карл.

Прикрив Карл своє обличчя плащем, велике його горе. Нещасна долино Ронсеваль, ти стала могилою доблесних синів Франції… Навіки скорботно звучатиме твоє ім’я.

Але несподівано він відкинув плащ. Не плакати — мстити- ся слід!

Дивиться імператор Карл, а сонце через мить за гору зайде, незабаром ніч, не встигне він наздогнати ворога.

І тут трапилося диво. Зупинилося сонце в небі, затримало свій біг. У погоню! — звелів Карл.

Погнали франки своїх коней щодуху. Мчать крізь темні уще­лини. Попереду Карл. Поряд прапороносець стискає в руці ко­ролівський стяг — багряну орифламу. Тріпоче шовк королівського Орифлама — багряний стяг, знамено французьких королів.  Сонце світить, виблискують рицарські щити й обладунки, майорять знамена на древках списів.

Наздогнали ворогів франкські рицарі. Небагато сарацинів встигли сховатися за стінами Сарагоси.

Сповнені гніву та печалі, налетіли франки на сарацинів, нікому не було пощади. Ронсеваль! Роланд! — вигукували воїни Карла, вбиваючи ворогів.

Імператор Карл привів своє військо до мурів Сарагоси.

Недовго оборонялися воїни Марсилія. А сам сарацинський король помер від тяжкої рани, від страху і горя.

Усі вежі сарагоські, десять великих і п’ятдесят малих, коро­лева Брамімонда особисто віддала імператорові Карлу. Звеліла відчинити міську браму.

І знову імператор Карл у Ронсевальській ущелині. Там опла­кали і з честю поховали франки своїх загиблих воїнів.

Невеселою була зворотня дорога на батьківщину, сумну звіст­ку везуть франки.

Повернувся король Карл у свою столицю Ахен. Але лише під’їхав він до свого палацу, вийшла йому назустріч чарівна Альда, сестра графа Олів’єра. Запитала вона: Де граф Роланд, хоробрий, шляхетний Роланд? Він по­клявся одружитися зі мною.

Знітився імператор Карл: Що я відповім тобі? На жаль, ти запитуєш мене про мертвого. Але я дам тобі іншого чоловіка — Людовіка, мого старшого сина і спадкоємця. Дивні слова я чую,— відповіла чарівна Альда,— Чи мож­ливо, щоб я залишилася живою, якщо загинув Роланд?

Зблідла вона і мертвою впала до ніг імператора Карла.

Скликав імператор Карл своїх баронів. Треба вчинити акт справедливості — судити Ганелона.

Зібралися всі барони на суд і визнали вони: винен Ганелон.

Страшною смертю стратили зрадника. За ноги, за руки прив’я­зали його до чотирьох диких коней та й погнали їх у різні боки.

Співають співці, перебираючи струни:

— Люба Франціє, наскільки ти осиротіла! Загинув Роланд, безстрашний Роланд, твій захисник, убитий він у темній Рон- севальській ущелині. Але ніколи не згасне його слава і не за­будуться його подвиги.