ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ. Коли я наступного разу знову проходив повз Евальдове вікно, він поманив до себе й усміхнувся:

-Ви пообіцяли щось дітям?

-Як так? — здивувався я.

-Та ось, коли я розповів їм про Єгора, вони поскаржилися, що Бог зовсім не з’являється в тому оповіданні.

Я злякався:

-Що? Оповідання без Бога, та хіба ж таке можливе?

Потім я схаменувся:

-Ай справді, в цьому оповіданні нічого не сказано про Бога. Не збагну, як таке могло трапитися. <…>

Мій приятель усміхнувся з такого запалу.

-Ви не хвилюйтеся, — перепинив він мене лагідно. — Я ду­маю, ніколи не можна знати, чи є в оповіданні Бог, поки воно не зовсім закінчене. Адже коли бракує всього двох слів, ба навіть коли ще залишається зробити паузу після останнього слова, — він може ще з’явитися.

Я кивнув, і каліка сказав іншим тоном:

-Не знаєте ви ще чогось про тих руських співців? <…>

І я почав розповідати:

«Це діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю… У Південній Русі і в тих тихих самотніх степах, що звуться Украї­ною, хазяйнували польські пани. Вони були жорстокими волода­рями, їхній гніт і жадоба євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть церковні ключі, які вони видавали православним за окрему плату, були такі нестерпні, що молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпру серйозно задумалися. Навіть сам Київ, священне місто, де Русь впер­ше заявила про себе, усе більше поринав у себе і знищувався поже­жами, схожими на раптові божевільні думки, після яких ніч стає ще безбережнішою. Народ у степах не знав до ладу, що діється. Од­нак пойняті незрозумілою тривогою, діди виходили ночами зі своїх хат і мовчки вдивлялися у високе, вічно безвітряне небо, а вдень можна було бачити постаті, які з’являлися з-за гребенів могил над пласкою далиною. Ці могили, гробниці минулих поколінь, перети­нають весь степ, ніби застиглий морський прибій. І в цій країні, де могили, мов гори, люди нагадують безодні. Жителі степів незгли­бимі, темні, мовчазні, і їхні слова — лише нетривкі, хисткі містки до їхнього справжнього єства. Іноді з могил злітають темні птахи. Іноді буйні пісні вриваються в серця тим притьмареним людям і щезають глибоко в них, а птахи пропадають у небі. В усіх напрямах усе здається безкраїм. Навіть хати не можуть захистити від цієї не­змірності, якою їхні віконечка виповнені вщерть. Тільки в сутінко­вих кутках хат висять старі ікони, немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки вбивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони — ніби опора, ніби певний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них. Знов і знов виникає потреба в іконі, коли якусь знищить час чи шашіль, коли хтось одружується і ставить собі хату чи коли хтось, як, приміром, Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорнуті руки святого Миколая Чу­дотворця, — либонь, для того, щоб на небі впізнати по цьому образу шанованого ним святого.

Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, теж малює ікони. Коли стомлюється від однієї роботи, він перехо­дить, тричі перехрестившись, до другої; і та сама побожність окри­ває як його дратву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випрос­тує перед образами і тим зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і стані. Більшу частину свого життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню, спричинену тим, що його дру­жина Якилина народжувала йому дітей і що ті або вмирали, або од­ружувалися. Лише на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі залишилися в його домі і чию присутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина, його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала себе до останку дітям; підстар­кувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усі­ма замовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб на­вчити сина. Олекса намалював Пресвяту Богородицю, але так мало досяг схожості зі строгим взірцем, що його мазанина швидше ски­далася на портрет Мар’яни, дочки козака Ґолокопитенка. Старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись, зама­лювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він з невідомої причини шанував понад усіх святих.

Олекса й сам більше ніколи не брався за образи. Коли батько не згадував йому позолотити вінчик, він здебільшого блукав у степу, жодна душа не знала де саме. Мати чудувалася з нього й побоювала­ся заговорити з ним, ніби він був стороннім або яким урядовцем. Сестра била його, поки він був малим, а тепер, коли Олекса виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі ніко­му було піклуватися хлопцем. Мар’яна, козацька дочка, висміяла його, коли він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запиту­вав, чи вважають вони його за жениха. На Запорізьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він утік до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли, — отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подару­вав йому стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав ЇЇ з собою, але ніколи не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій, а ще тому, що не знав навіщо.

Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта дивилася на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його з ложкою застигла, і старий повернув своє широке, змарніле облич­чя до дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губи­лася в хатньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шару­діло по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди… І потім знов ніби якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверях заступило щось висо­ке, чорне, — воно геть витіснило вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед.

-Остап! — сказала поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кир- дягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні. Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покуття (сам того не знаючи, він повернувся до ікони Знамен­ня), потім сів біля печі й запитав тихим голосом:

-У кого ж це я?

-У нас, батечку, у Петра Якимовича, шевця, — приязно відповів Петро. Він полюбляв пісні й радів цьому несподіваному гостеві.

-А, в Петра Якимовича, того, що образи малює, — мовив сліпий, щоб також виявити приязнь. Потому запала тиша. На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмира­ючи, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, по­ступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав з сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. Не про їхні звитяги йшлося нині у пісні… Слідом за коб­зарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:

Нема в світі Правди, не знайти, немає.

Хто забуту Правду нині відшукає?

Нема в світі Правди, не знайти до скону,

Правда — під п’ятою лютого Закону.

Тепер свята Правда сидить у темниці, а вельможна Кривда — з панами в світлиці.

Правду зневажають, як сірому голу, а Кривда сідає до панського столу.

Тепер святу Правду топтано ногами, а вельможну Кривду поєно медами.

Правдо, мати рідна, орлице крилата, де ж той син, що прийде тебе відшукати?

Стане Бог великий йому на підмогу і вкаже, єдиний, праведну дорогу.

І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі по­значилося мовчання. І по недовгій, поважній тиші знов заграла бан­дура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зро­став. Тричі проспівав Остап свою «Пісню про Правду». І щоразу — по-новому. Коли першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, коли кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою коротких наказів, то з трепетної мови вихопив­ся нестямний гнів, проймаючи всіх і сповнюючи безмежним і вод­ночас моторошним захватом.

-Де збираються чоловіки? — запитав молодий селянин, коли співець підвівся. Старий, якому були відомі пересування козаків, назвав недалеке містечко. Швидко розійшлися чоловіки, чулися короткі вигуки, брязкіт зброї та плач жінок біля дверей хат. За го­дину загін озброєних селян вирушив з села до Чернігова.

Петро почастував кобзаря склянкою наливки в надії довідати­ся більше. Старий сидів, пив, але на численні запитання шевця відповідав скупо. Потім він подякував і пішов. Олекса вивів сліпо­го за поріг. Опинившись зі старим на самоті, Олекса запитав:

-А на війну всім можна іти?

-Усім, — відказав дід і швидко, немов став уночі видючим, закрокував геть і зник у пітьмі.

Коли всі поснули, Олекса зліз з печі, де він лежав одягнений, узяв свою рушницю і вийшов з хати. Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину; та поспіхом подріботіла назад у хату.

-Мамо! — здивувався Олекса, і в нього стало якось чудно на серці. На якусь хвилю він завагався.

Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав руш­ницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олек­си нема. Лише як сідали за стіл, Петро помітив порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Зна­мення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.

Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і за­водив своїм лагідно-жалібним голосом тужну «Пісню про Правду».

Каліка почекав ще трохи. Потім він здивовано подивився на мене:

-Ну, чого ж ви не закінчите? Цей старий був сам Бог.

-О, а я не знав цього, — сказав я, здригнувшись.