Пісні про кохання – хвилююча народна поезія. Про що б не йшлося в народній ліричній пісні, вона завжди зворушує щиріс­тю, конкретно-образним мисленням, розповіддю про те, що хвилює людину, ви­кликає радість чи смуток. У ліричній пісні крізь призму переживань однієї лю­дини передається характер усього народу. Леся Українка писала: «Мені завжди здається, що коли де можна побачити вдачу народу, то се скоріше в народних піснях…»

У піснях про кохання, яких найбільше у родинно-побутовій ліриці, переда­ються всі нюанси стосунків дівчини і хлопця, чоловіка і жінки. Тут і перше не­сміливе кохання, і щире виявлення щастя від любові, і сумніви та образи, і біль розлуки, і горе зрадженої людини, і мрії про одруження та майбутню долю. Зако­хана людина, виспівуючи своє почуття, уміє підібрати слова, які запам’ятовуються і хвилюють усіх, адже для неї нікого немає кращого за предмет обожнювання. Звичайна селянська дівчина раптом перетворюється на ліричну поетесу, яка до­бирає зворушливі у своїй простоті й правдивості слова. Для неї в миленькому все гарне: «любая розмова», «коник вороний», «милого слідочок». Закохана дівчина іадна небо прихилити, аби миленькому було добре. Вона звертається до місяця, щоб той освітив шлях коханого; до вітру, щоб розігнав хмари над його головою; по сонця, щоб зігріло милого в далекій дорозі.

В уяві юнака кохана дівчина постає червоною калиною, голубочкою, струн­кою тополею, квітучою вишенькою-черешенькою. Заради неї, єдиної, парубок го­товий годинами чекати на побачення, ладен викопати криницю в зеленому саду, ітати бандуристом, переплисти ріки, перейти болота. У пісні «Сонце низенько, ве­чір близенько» юнак просить дівчину не баритися, скоріше вийти до нього. Для ко­ханої Галі він знаходить найласкавіші слова: «Серденько, рибонько, дорогий кри­шталю». Хлопець умовляє кохану не боятися морозу, адже він її ніженьки в шапоч­ку вложить; кається, що, йдучи через річечку, не вмився, бо дуже поспішав зустріти еіює «серденько». Дівчина не хоче відпускати коханого до річки, умовляє його вми­тися разом біля криниці, утертися вишитою для нього хустиною, хоча й передчуває, що за це мати буде її бити. Але вона здатна заради кохання стерпіти все:

Битиме мати, знатиму, за що:

За тебе, серденько, не за ледащо!

Дослідники фольклору стверджують, що народна пісня «Місяць на небі, зі­роньки сяють» насправді літературного походження, але ім’я автора не зберегло­ся. Люд «приписує» собі авторство багатьох пісень С. Руданського, Т. Шевченка, Л. Глібова, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, І. Котляревсько­го — і це найбільша шана таланту поета, твори якого народ сприймає як власний нитвір.

У пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють» звучить безсмертний мотив вічного кохання, коли козаче серце завмирає від пісні дівчини, яка пливе по морю в чов­ні і співає про любов і розлуку:

Пісня та мила, пісня та люба,

Все про кохання, все про любов.

Як ми любились та й розійшлися,

Тепер навіки зійшлися знов.

Декілька варіантів має відома народна пісня «Цвіте терен, цвіте терен», але в кожному з них зберігається вислів: «Хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Молода дівчина покохала хлопця, «якого всі люди обминали», і не може ні їсти, ні спати, бо зрадливий юнак поїхав «другої шукати». Зраджена дівчина впевнена, що скоєне не залишиться без покарання і «не дасть йому Господь щастя, куди повернеться».

У ліричних піснях про кохання народ оспівує ніжні почуття і засуджує зраду.

IUпісні співзвучні із загальнолюдськими переживаннями, тому вони здобули все­народну любов і неабияку популярність.