ПИЛИПКО

У нього очі — наче волошки в житі.

А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко.

А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки , полатані- полатані. Бо — бідняки, А хата ген за тином розваленим та­ка ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — курці ступити ніде… Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат «панської» землі (як революція стала — з комітетудали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої сму­жечка. Колосочками тихо так: ш… ш… А жати чи то ж дове­деться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають…)

Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили.

Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пас­ли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придиви­лись — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мов­чало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вер­бами, другий, ще… Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу і сунула цеп за цепом усе ближче, ближче… Іноді де на горбочку залягали в житі. І чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули… Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: «А-а-а», покотився степом. По­стріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — далі, Далі…

Пилипко зітхнув сумно і сказав:

-Отак, відступили наші.

А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув…

Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В ку­ряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.

-А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй до­рогою!

І батогом — лясь, лясь… Знов мовчали.

А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули…

Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив нім­ця в синьому на воротях, а на подвір’ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:

-Диви, штаб, мабуть.

Ті кинулись очима й принишкли. А як од’їхали геть, хтось сказав:

-Це контрибуцію  стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, пан­ський маєток назад постановити.

Пилипкові очі блиснули одразу.

-Ну, чорта з два,— кинув він і підвів з викликом голо­ву.— Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: «Ми як турнемо німців, то аж у Ірманії[оглянуться».

А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: «Може, і тебе одберуть». Торік іще телицею з комітету дали їм її з за­гонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.

Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвал­тували собаки. Вулицею прогупотів роз’їзд — зник у степу… А люди в сутінках нечутно сновигали по городах, поза соло­мами — ховались. Десь болючий крик бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти…

У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не сві­тилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір’ї тихо так.

Під’їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив’я­зав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку поглади­ла, сказав тихо:

-Та чого ви, мамо? Може, ще й не візьмуть.

Мати глянула журно на сина й зітхнула:

-Е, де вже не візьмуть! — а згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой як у них строго!..

Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь.

У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька «дядьків» і пих­кали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері — стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, за­спокоїлись і почали знов.

-Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пі­знав з голосу).— Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Піс­ках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили.

Тиша в хаті. Десь у сутінках зітхнула мати і дітвора за­скиглила. Батько тоді озвавсь:

-А я нікуди не тікатиму,— сказав і хвильно затягся ци­гаркою раз, удруге,— уб’ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім’я подінеться? З торбами попідтинню?!

-Не спалять.

-Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнів­но й розмахуючи руками.

-Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати… за що ж!

-Та й сини добрі,— сказав батько Пилипка і похилився головою,— батьків тягають, а вони десь у лісі поприщулювались.

Микита Горобець захвилювавсь.

-Не говори так, Явтуше,— сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведо- рівкою билися з німцями та гайдамаками.— Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього. їм тільки звіст­ку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.

-Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб’ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.

Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полу­м’ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тю­тюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.

-Микита у вас?

-А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками облич­чя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели… Тужила жінка й билася у тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:

-Цить! Ще почують…

Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися на город і десь у бур’янах загуби­лися…

Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували соба­ки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді, хвиль­ний, пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчи­лась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлян­ку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу і враз:

-Тату, а може б, і ви втекли?..

Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Зда­валось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.

-Ідуть,— кинув і посеред хати немов остовпів.

Надворі справді чулося гупання ніг од улиці.

Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися і загуркоті­ли з криками в двері.

-Одчини! Ач, прищулився.

-Бий прикладом!

Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдама­ків, забрязкали зброєю.

-Де хазяїн?

-Я,— озвався батько хрипло якось.

-Ну, от тебе нам і треба,— сказав один з гайдамаків і підійшов од порога,— світло дай!

Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіре- нятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати, і німців та гайда­маків. Два з них стояли біля порога, немов скам’янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.

-Кажи тільки правду. Де син?

Батько здвигнув плечима.

-Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не пи­тався, куди йде. Не знаю.

Гайдамака аж зубами заскреготів.

-А-а, не знаєш ти!

Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол 1 з гвинтівки.

-Ми ось язика тобі розв’яжемо,— кинув зло.

Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрик­нув і рукою замахнувся… І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще… ще… Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з пі­ною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.

Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.

‘Шомпол (з німецької) — тонка металева або дерев’яна палиця для чистки й змазування гвинтівки чи мисливської рушниці.

-Хай од сапне,— сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?

Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синоч­ками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням…

-Кинь, кинь! — забили  її.— Давайте зброю! Одімкни скриню.

Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.

-Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив.— Вставай, розлігся!

Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на но­ги. його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись,- пішов до порога. А ззаду гайдамаки:

-йди, йди, слоняєшся.

Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутин­ні. А попідвіконню гупання ніг з подвір’я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними…

Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати.

Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простово­лоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одста- ла. Пилипко йшов далі.

Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Йшли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розій­тися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах.

Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на под­вір’я, і ворота важкі за ними — хряп! (Зачинилися).

Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони… Залп з вигону од вітряків приголомшив її,— враз замовкла й прислухалась… Ще залп.

-Це полонених розстрілюють…— хтось сказав і лячно позадкував у темряву.— Тікайте!

Всі злякано кинулися за ним у темряву…

Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з вулиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була — простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна їй по­клала. Сплять… А як прокинуться?

Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій — шмиг у конюш­ню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на ле­ваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коне­ві на коліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь…

Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген — садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там…

Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клац­нувши рушницею.

-Хто такий?

Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і зля­кався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.

-Ньо! Ньо! — і скочки подавсь у степ…

Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цвьохнуло. Вибух­нуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім — далі, тихше…

Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пи­липкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав поводи.

Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пи­липкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря — раз, іще… Потім скинув картуза й почав прислухатися, пово­дячи головою на всі боки. Тихо. Степ… Ніч… Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здало­ся, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч… Та схаменувся — кінь мокрий же, і ззаду там, на лева­ді, бахнув постріл… А ще раніше — залп на вигоні біля вітряків…

Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторож­ко поводячи головою та розглядаючись — де це він? Збоку місяцем облита могила висока.

Під’їхав ближче Пилипко й придивився. А — це ж Розко­пана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз’їзд «їхній» не наткнутися. За півгодини яких спереду за­маячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скоч­ки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди.

Вбіг в улицю Пилипко й спинивсь: «Як би ж дядькову ха­ту знайти?» (У Вітровій Балці жив його дядько по матері. Ще торік і в гості до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високі од улиці). «Ли­бонь оце». Осики тихо над тином шелестять. «Вони».

Він заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно.

— Дядьку, дядьку… А вийдіть!

Тихо в хаті. Потім — чути було — рипнув піл і щось по хаті зашамотіло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:

-Хто там?

-Та я… З Михнівки… Пилип… Знаєте ж… Вийдіть-бо,— захапався хлопець.

Постать у білому, мовчазна, стояла проти вікна. Потім во­рухнулась і зникла в сутіні. А згодом двері рипнули, і дядь­ко став на порозі.

-Диво… Чого це ти? — спитав і, заспаний, глянув на хлопця.— Верхи… серед ночі?

Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до три­дцяти забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь — захлипав, а крізь сльози тихо:

-Так я й побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах… щоб рятували…

І на дядька жадно очима дивився:

-Ви ж знаєте — де. Ходімте-бо!

Чоловік рукою гребнув розкуйовджене волосся й замис­лився. Дививсь похмуро в землю. Враз підвів голову й кинув пошепки:

-Зараз.

А сам побіг до конюшні й вивів кобилу. За ворітьми пиль­но оглянувся і, скочивши на неї, зірвався вихором — поніс­ся вулицею. Простоволосий і весь у білому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепірившися руками в гриву.

За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Бігли скочки. Під вербами раптом стишились і звернули ліворуч, спустилися в долину, просто в сивий туман. А в ньому хи­мерні плями якихось кущів, дерев. Зачіпали віттям за но­ги, в обличчя стьобали… Так було довго. Аж до самої річ­ки. Біля мосту ж їх раптом перестріли три чоловіки в свит­ках, озброєні і теж на конях. Зупинили — почали розпиту­вати. Дядько все їм розповідав. Іноді й Пилипко вкидав яке слово в балачку. Ті захвилювались. З-під нахмурених брів грізно кресали очі. Перегнувшись з коней, жадібно вслуха­лися вони в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки.

Один, що в шапці чорній, придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав:

-Ти з Михнівки й є?

-Ну да. Явтухів я.

-І це аж сюди прибіг звістити? — Блиснув очима й ко­ня за поводи смикнув, аж той цапа став. Враз нагаєм увірвав і шарпнувся, лиш кинув назад:

За мною!

Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс.

В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиді­ла купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чор­ній, підвівсь на стременах і враз — бах! бах! — угору.

-Встава-ай! — пручнувся крик його, залунав по лісі.

Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів… Ах, скільки їх бу­ло — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:

-Що?

-Що трапилось?

-Що таке?..

Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:

-Гайдамаки в Михнівці!..

Товпа оніміла. А він говорив далі:

-Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він ба­чив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні поло­нених… І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не ви­б’ємо німців!

Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і грізно за­махала з криками:

-Веди нас!..

-Ходім!..

-Ми їм покажемо, як знущатися з нас!

-Ходім!..

Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув:

-По конях!

Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, несли­ся щодуху під гору — в степ…

Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де- не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами сто­лочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся в далину, де вже червонів схід. «Хоча б не спізнитися!»

Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипа­лись на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од’їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки,— зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит сте­пом котився та хліба шелестіли… Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей у ту ж мить шарпнув­ся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над голо­вами…

Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похит­нувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волош­ки, і колоски, і його…

Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад гляну­ло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..

За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто по- дола?

Збили. Кінний полк червоних з-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі…

Радісний подих прокотився в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіка, зашам­кала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і облич­чя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:

-Наша, наша, бабусю, бере,— сказав,— ач, як погнали.

Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли.

-Одступили!

-Ой дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:

-Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Ска- ленка, ще якихось. Під вербами отам… А партизани сюди вер­таються.

З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани по­малу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупані, і в яких гриви заляпані кров’ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, і в очах — іскри.

Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очи­ма тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.

-Ну й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям в синяках.— Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба…

Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на зми­лених конях. А товпа зашуміла, загула…

-Збавителі ви наші…

-Уже й не думали, що живі будемо…

Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:

-Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлоп­чина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: «Німці в нас. Рятуйте!» Ми так і кинулись…

Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшуку- вав того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допи­тувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Ву­лицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під ху­стки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:

-Що таке? Що трапилось?

-Хлопця немає… Пилипка!..

Жінка знов заголосила. Чути було лише:

-Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю,— пасти повів. Коли ж уранці, як уже нім­ці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь, і грива вся в крові… Убито ж його, синочка мого… Убито!..

Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її — тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла.

-Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є. До Розкопаної могили ще їхав з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тоді й забито його.

Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати. А мати за ними з тужінням кинулась, і батько, блідий, побитий, тихо слідом пішов. Юрба й собі по­лилася за ними аж за село… Стали. А перед очима хліба зе­лені хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались. По них, спотикаючись, бігла мати Пилипкова, і ген далі-далі пар­тизани на конях цепом розсипались. Ось зупинився один, ру­кою замахав. І до нього кинулись інші. З коней устали — на­гнулись. Не видно в житі.

-Знайшли! — загомоніли в товпі.

-Диви, диви — на руки взяли.

Двоє партизанів підвелися в житі й помалу несли щось. А за ними вели коней інші по межі. Підбігла мати й припала до дитини. А вітер ніс понад житами уривки її тужіння.

Ближче, ближче… Товпа зашуміла, схвильована:

-Ну що? Що?

-Живий?

— Живий! У голову поранений.

Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихан­ня затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану-полатану.