Печорін як представник “зайвих людей”. У романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” вирішується злободенна проблема: чому люди розумні й енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям і в’януть без боротьби на самому початку життє­вого шляху? На це питання М. Ю. Лєрмонтов відповідає історією життя Печоріна, молодої людини, що належить до покоління 30-х років XIX ст. В образі Печоріна автор дав не портрет однієї людини, а художній тип, що увібрав у собі риси цілого покоління молодих людей початку століття.

Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві ми­колаївської Росії зустрічалося небагато. Проте в цій своєрідній, винятково обдарованій людині М. Лєрмонтов показав типо­вого дворянина трагічного періоду російського громадського життя, що настав після придушення повстання декабристів. Печорін — жертва свого часу. Але чи виправдує автор його вчинки, його настроєність? У безсонну ніч, напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману ніби підбиває підсумок прожито­го життя. І доходить висновку, що він “утратив навіки пломінь благородних прагнень — кращий цвіт життя”.

Сумні і важкі визнання! Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, із розповідей інших дійових осіб, викликає до нього подвійне ставлення. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його ставлення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він уїдливо висміює аристократичне “во­дяне товариство”, викриває підступність Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище оточуючих його людей, що він розумний, освічений, та­лановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність на справжнє кохання, дружбу. Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Однак гли­боко несимпатичний герой своєю “жалюгідністю дій”, марною розтратою сил. Цю суперечливість характеру помічає в собі сам Печорін: “В мені дві людини: одна живе у повному розумінні цього слова, інша мислить і судить її…”

При всій відмінності зовнішнього образу і розходженні характерів і Онєгін із роману О. С. Пушкіна, і герой комедії О. С. Грибоедова “Горе від розуму” Чацький, і лермонтовський Печорін належать до типу “зайвих людей”, тобто таких людей, для яких в оточуючому їх суспільстві не знаходилося ні місця, ні справи. Щоб ясніше показати благородні почуття і прагнен­ня Чацького, Грибоедов поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лєрмонтов протиставив Печоріну, який страждає, Грушницького, котрий піклується тільки про те, щоб “стати героєм роману”, намагається “зробити ефект”. Печорін самотній серед таких людей, як Грушницький, які у молодості розігрують розчарованих, а на старість “робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, іноді — тим і іншим”.

Вольова натура героя тягне його до діяльності, до боротьби. Але Печорін морально не готовий ще до того, щоб повстати проти основ світського товариства, що укладалися століттями. М. Лєрмонтов показує, що його герой веде запеклу боротьбу з Окремими особами, які зустрічаються на його шляху. Ця бо­ротьба в основі своїй дріб’язкова, безцільна і безперспективна. Таким чином, високі поривання герой розмінює на звичайні побутові сварки, не досягаючи цим нічого, а тільки ще більше розгублюючись перед обличчям страшного і жорстокого світу. Коли Печорін “із суворістю судді і громадянина” оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, то сам доходить сумного висновку: “У цій даремній боротьбі я виснажив і запал душі, і сталість волі, необхідної для справжнього життя”.

Але Печорін не народився “моральним калікою”. Природа дала йому і глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до благородних поривів і гуманних вчинків. Непідробне глибоке почуття героя до Віри. Його зачерствіле серце гаряче кохає і палко відгукується на щиросердечні пориви цієї жінки. Віра стала для нього “дорожча за все на світі, дорожча за життя, честь, щастя”. Як божевільний, мчить він на змилено­му коні за Вірою. Коли загнаний кінь впав на землю, Печорін, який не здригнувся під дулом пістолета, “упав на мокру тра­ву і, як дитина, заплакав”. Зникла остання надія героя знай­ти світлий ідеал у житті. Усі прекрасні поривання задихну­лися під попелом зневіри й цинізму.

Хто ж винен у тому, що прекрасні нахили Печоріна загину­ли? Чому він став зайвою людиною? У цьому винне суспільство, винні соціальні умови, у яких виховувався і жив герой.

Печорін не раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливого кохання, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми, ні осмисле­ної громадської діяльності. Отже, незважаючи на всі його прагнення, на всю глибину розуміння несправедливості існу­ючих суспільних відносин, герой не мав на що обіпертися в своєму бажанні протистояти йому. Єдиною його зброєю стаз цинізм, який врешті знищив і його самого.