ОТАК І ПИШУ

Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменни­ки читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі. <…>

Така відповідь, видимо, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

II

Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукну­ло тридцять з гаком літ.

Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закін­чив я сільську школу. Про гімназію чи взагалі про якусь іншу се­редню освіту і мріяти годі. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як ко­лишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельд­шером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості». <…> Для цього мені довелося за­тратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написа­ти, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося. <…>

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим ліка­рем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав:

-А ви ніколи не пробували в газети писати?

-Ні, ніколи.

-А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Зали­шив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчив­ши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську цар­ську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по- русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу україн­ської мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

III

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав при­стойно.

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

-Чи нема у вас якоїсь роботи?

-А що ви вмієте?

-Знаю українську мову!

-О! Нам такі люди потрібні!

Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.

А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон». <…>

Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт1, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X.2 Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідді­лом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись по­бігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надруку­вати в завтрашньому номері газети…»

-А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захва­том… Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за заввідділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу « Червоний перець », і за редактора літдодатків…

Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. <…> Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:

-Ви вмієте, та не хочете!

-От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

— Та не вийде в мене!

-А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило… Згодом поча­ло частіше «виходити», ніж «не виходити». <…>

Діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін. І прислу­хався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?.. І записував. <…>

Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.

 

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й ота- кусінького під собою теоретичного ґрунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.

Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.

А ми — самі снували, самі й вишивали.

IV

— Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони?

Як?

А давайте я вас запитаю:

-Чому один письменник пише романи, другий — вірші, третій — драми, комедії і т. д., і т. ін.?

Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший. <…> А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, — сатирою та гумором, — більше й цікавиться. <…> Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя. <…>

Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал «Сатирикон» ) писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редак­торові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

-А п’ятої варіації у вас нема?

Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.

Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв на- впівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дря­пає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудес­ний портрет.

Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього тво­ру треба…

Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано. А потім іще правка в корек­турі, коректура коректури, коректура в гранках.

Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? На­впаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Тол­стого?Українська література

Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:

-Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?

-А чому, — відповідає син, — це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологіч­ний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

V

Найважче і найнеприємніше писати про себе.

Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розпові­сти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни. Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб… люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися. <…> Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

Героями « Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума… щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив ста­рого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.

Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Цукер­кою? Це — смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, — хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, — наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.

Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів… — от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо… за десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув. Читача не обдуриш! <…>

Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші сол­дати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки?..

Технічно як я її написав, питаєте?

Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав… Розбудив я дружину.

-Ти не змерзла?

-Змерзла!

  • Слухай, я тобі щось розкажу…

І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…» І так до кінця.

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчи­ної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита папе­ру «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку». <…>

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріа­лом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по бага­тьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на ле­геньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., — призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. <…> Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити…

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, — ясно, що не ВСІ ВОНИ ДІДИ, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні. <…> От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають… А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. — Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури — своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи. <.„>

VII

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія. <…>

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумори­стичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:

учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!