Особливості жанру. Постать Миколи Васильовича Гоголя чітко вирізняється на тлі російської літератури XIX століття. Цей геніальний письменник надав напрямок усьому літературному процесу на кілька десятиліть. До того ж Гоголь є одним з небагатьох письменників, який спромігся поєднати у своїй творчості два могутні культурні струмені — український та російський. Наслідком цього стала досі незбагненно прекрасна, зачудо­вана, фантастична мова, рівної якій ще не прозвучало. Вер­шиною творчості Миколи Гоголя традиційно вважається по­ема “Мертві душі”.

XIX століття — дивна доба. Олександр Пушкін називає романом у віршах справжнісіньку поему, Микола Гоголь на­зиває поемою авантюрний роман. Чому так сталося? Дійсно, “Мертві душі” за всіма жанровими ознаками є романом, який складається з одинадцяти глав. Може, письменник або робіт­ники друкарні помилилися? Спробуємо довести, що помилки тут немає.

Крім того, що Гоголь цікавився історією, живописом, арх­ітектурою, коло суто літературних інтересів письменника було досить широким. Так, Гоголь добре знав українську усну на­родну творчість, сучасну європейську літературу і, звичайно, російську літературу. Але для розуміння жанрових і компо­зиційних особливостей “Мертвих душ” необхідно пам’ятати про те, що письменник надзвичайно захоплювався “Боже­ственною комедією” Данте. Поема “Мертві душі”, за заду­мом Гоголя, повинна була мати три частини, які б нагадува­ли про три частини “Божественної комедії”, тобто “Пекло”, “Чистилище” та “Рай”. На жаль, Гоголь встиг створити по­вністю лише першу частину свого безсмертного твору. Мож­на вважати, що перший том “Мертвих душ” є відповідником дантівського “Пекла”.

За радянських часів багато було написано про Гоголя — викривача несправедливостей російського суспільства. Так, письменник дійсно викриває ці “свинцовые мерзости жизни”. А ле його надзадача — зробити своїх героїв добрими чи допіру трохи кращими людьми. Для досягнення цієї мети Гоголь, за одним і його зауважень, прагнув провести Чичикова крізь душману борню, так би мовити, розбудити цього шахрая для кращої, людянішої ролі. Але тодішня дійсність, а може, Богзло посміявся над великим насмішником: вцілілі фрагменти спаленого другого тома “Мертвих душ” доводять, що випра­вити кривий від народження характер Чичикова є безнадій­ною справою.

Сам Микола Гоголь неодноразово вказував на те, що пер­ший том “Мертвих душ” має забагато вад. Письменник за­певняв друзів і читачів, що виправить їх при подальшій ро­боті над твором. Ці, за думкою Гоголя, вади і зробили “Мертві душі” неперевершеним витвором геніальної фантазії та хо­лодного аналізуючого розуму.

Подорож, яку здійснює Павло Чичиков, нагадує про подо­рож Данте Аліг’єрі колами пекла. Ми змушені зробитися відвідувачами музею воскових фігур чи то анатомічного театру. Микола Гоголь з наснагою розтинає мертві душі поміщиків, щоб показати світові їхні моральні та інтелек­туальні нутрощі. При уважному читанні “Мертвих душ” насправді робиться жахливо, адже ці типи людей не лиши­лися в XIX столітті, а спокійно переповзли вже до XXI. У цьому ще одна з жанрових особливостей поеми: Гоголь нібито пише сатиру, але насправді зводить мури епічної поеми, де кожний герой уособлює якийсь із так званих вічних характерів.

У композиції “Мертвих душ” особливе значення мають ліричні відступи, де Микола Гоголь сягає меж можливостей російської мови: краще написати просто неможливо. Але ці ліричні відступи, якщо прочитати тільки їх, один за одним, складають враження, що це є фрагменти якоїсь іншої, незбаг ненної поеми. Це насправді її плекав у своїй живій душі Микола Гоголь, пишучи про химерність та нестримність пли ну життя: “И снова пошла писать чушь и дичь по обеим сторонам дороги”.