Особливості жанру й композиції поеми. Постать Миколи Васильовича Гоголя чітко вирізняється на тлі російської літератури XIX століття. Цей геніальний письменник надав напрямок усьому літературному процесу на кілька десятиліть. До того ж Гоголь є одним з небагатьох письменників, який спромігся поєднати у своїй творчості два могутні культурні струмені — український та російський. Наслідком цього стала досі незбагненно прекрасна, зачудова­на, фантастична мова, рівної якій ще не прозвучало. Верши­ною творчості Миколи Гоголя традиційно вважається поема “Мертві душі”.

XIX століття — дивна доба. Олександр Пушкін називає романом у віршах справжнісіньку поему, Микола Гоголь на­зиває поемою авантюрний роман. Чому так сталося? Дійсно, “Мертві душі” за всіма жанровими ознаками є романом, який складається з одинадцяти глав. Може, письменник або робіт­ники друкарні помилилися? Спробуємо довести, що помилки тут немає.

Крім того, що Гоголь цікавився історією, живописом, архі­тектурою, коло суто літературних інтересів письменника було досить широким. Так, Гоголь добре знав українську усну на­родну творчість, сучасну європейську літературу і, звичайно, російську літературу. Але для розуміння жанрових і компо­зиційних особистостей “Мертвих душ” необхідно пам’ятати про те, що письменник надзвичайно захоплювався “Божествен­ною комедією” Данте. Поема “Мертві душі”, за задумом Гого­ля, повинна була мати три частини, які б нагадували про три частини “Божественної комедії”, тобто “Пекло”, “Чистилище” та “Рай”. На жаль, Гоголь встиг створити повністю лише першу частину свого безсмертного твору. Можна вважати, що перший том “Мертвих душ” є відповідником дантівського “Пекла”.

За радянських часів багато було написано про Гоголя — викривача несправедливостей російського суспільства. Так, письменник дійсно викриває ці “свинцовые мерзости жизни”. Але його надзадача — зробити своїх героїв добрими чи допіру трохи кращими людьми. Для досягнення цієї мети Гоголь, за одним з його зауважень, прагнув провести Чичикова крізь душевну борню, так би мовити, розбудити цього шахрая для кращої, людянішої ролі. Але тодішня дійсність, а може, Бог зло посміявся над великим насмішником: вцілілі фрагменти спаленого другого тома “Мертвих душ” доводять, що випра­вити кривий від народження характер Чичикова є безнадій­ною справою.

Сам Микола Гоголь неодноразово вказував на те, що пер­ший том “Мертвих душ” має забагато вад. Письменник за­певняв друзів і читачів, що виправить їх при подальшій ро­боті над твором. Ці, за думкою Гоголя, вади і зробили “Мертві душі” неперевершеним витвором геніальної фантазії та хо­лодного аналізуючого розуму.

Подорож, яку здійснює Павло Чичиков, нагадує про подо­рож Данте Аліг’єрі колами пекла. Ми змушені зробитися відвідувачами музею воскових фігур чи то анатомічного театру. Микола Гоголь з наснагою розтинає мертві душі поміщиків, щоб показати світові їхні моральні та інтелек­туальні нутрощі. При уважному читанні “Мертвих душ” насправді робиться жахливо, адже ці типи людей не лиши- лиєя в XIX столітті, а спокійно переповзли вже до XXI. У цьому ще одна з жанрових особистостей поеми: Гоголь нібито пише сатиру, але насправді зводить мури епічної поеми, де кожний герой уособлює якийсь із так званих вічних характерів.

У композиції “Мертвих душ” особливе значення мають ліричні відступи, де Микола Гоголь сягає меж можливостей російської мови: краще написати просто неможливо. Але ці ліричні відступи, якщо прочитати тільки їх, один за одним, складають враження, що це є фрагменти якоїсь іншої, незбаг­ненної поеми. Це насправді її плекав у своїй живій душі Микола Гоголь, пишучи про химерність та нестримність пли­ну життя: “И снова пошла писать чушь и дичь по обеим сторонам дороги”.

М. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі. “Мертві душі” він гнівно викриває кріпосництво, яке веде до зубожіння країни, до економічної і культурної відсталості її, до вимиран­ня селянства. Письменник створює цілу галерею живих люд­ських типів, узагальнених і водночас яскраво індивідуалізо­ваних, людей, позначених печаткою духовного зубожіння.

“Мертві душі” — це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів показати Русь в усій її протирічності, красі й потворності. Герой поеми Павло Іванович Чичиков побував у багатьох місцях Росії: і в поміщиків, і в чиновників, зустрічався з селянами, бачив безкраї російські простори.

Ось вона, убога мила Русь із похилими мужицькими хата­ми, занехаяними поміщицькими садибами. Усього багато в Плюшкіна, але добро й хліб гинуть без користі для людей, хазяїна й держави. Манілов безгосподарний, безтурботний, його садиба занедбана. Ноздрьов — гравець і п’яниця, його госпо­дарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. А на цих поміщиках тримається царське самодержавство. Чи тривка ця опора? Чи щасливий народ? Чи багата держава? Ні, тут усе побудовано на гнобленні народу.

У поемі світові гнобителів — “мертвих душ” — протистав­лений талановитий багатостраждальний російський народ, про­тиставлена бідна, але повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь.

Батьківщина — це насамперед народ. М. В. Гоголь із ве­ликою майстерністю зобразив у поемі простих російських се­лян. Ось ми бачимо двох мужиків біля дверей шинку. Вони прийшли утопити вікове горе у вині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але в них уже зародилася нена­висть до гнобителів.

Читаючи поему, ми знайомимося з кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна. Це безправні люди, їх продають, як речі. Але всі люди, живі й мертві, постають перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, але самі живуть у злиднях, мруть, як мухи. Вони безграмотні і забиті самими ж поміщиками, не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Так, слуга Чичикова Петруш­ка, кучер Селіфан, дядя Митяй і дядя Миняй, Прошка, дівчинка Пелагія, яка “не знає, де праворуч, де ліворуч”, — усі вони безправні, принижені, дійшли до отупіння. Обмежений внутрішній світ цих затурканих людей. їхні вчинки викли­кають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить за тим, як з окремих букв утворюються слова, дядя Митяй і дядя Миняй не можуть розвести коней, що заплуталися в посто­ронках; плюшкінські Прошка й Мавра затуркані до крайності, не здатні мислити.

Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу “жвавого народу” і розторопність ярославського мужи­ка. Він із замилуванням і любов’ю говорив про здібності народу, його сміливість, завзятість, працьовитість, витривалість, прагнення свободи.

“Російська людина здатна до всього й звикне до всякого клімату. Відправ його жити на Камчатку і дай тільки теплі рукавиці, він поплескає руками, сокиру в руки, і пішов ставити собі нову хату”.

Кріпосний богатир, тесля Пробка, “у гвардію годився б”. Він пройшов із сокирою за поясом і чоботями на плечах усі губернії. Каретник Митяй робив екіпажі незвичайної тривкості й кра­си. Пічник Милушкін міг поставити піч в будь-якому будинку.

Талановитий швець Максим Телятников — “що шилом кольне, то й чоботи, то й спасибі”.

Єремій Скоропльохін тільки оброку приносив по п’ятсот рублів! Та й “…погано на світі! Немає життя російській людині, все німці заважають”, і російські поміщики шкуру деруть.

Кріпаки показані вмілими робітниками, із захопленням виконують вони усяку справу, з таким же захопленням віддаються веселощам.

М. Гоголь цінував у народі природний талант, живий ро­зум, гостру спостережливість: “Як влучно все, що вийшло з глибини Росії… жвавий російський розум, що не лізе в кише­ню за словом, не висиджує його, як квочка, а уліплює відразу, як пашпорт, на вічне носіння”.

Гоголь бачив у російському слові, у російській мові відбиток характеру свого народу.

У поемі показані селяни, що не миряться зі своїм рабським становищем і біжать від поміщиків на окраїни Росії. Абакум Фиров, не витримавши утиску і неволі в поміщика Плюшкіна, біжить на широкий волзький простір. Він “гуляє гучно й весе­ло на хлібній пристані, підрядившись із купцями”. Але нелег­ко йому ходити з бурлаками, “тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню”. У піснях бурлаків М. Гоголь чув вияв туги і прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього. “Ще досі загадка, — писав Гоголь, — цей неосяж­ний розгул, що чується в наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби згораючи бажанням кращої вітчизни, за якою тужить від дня створення людина”.

Тема селянського бунту виникає в дев’ятій і десятій гла­вах. Селяни сіл Вшивая Спєсь, Боровки і Задирайлово вбили засідателя Дробяжкіна. Судова палата справу зам’яла, тому що Дробяжкін мертвий, нехай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли убивцю, не виказали мужики нікого.

Не дочекався правди від можновладців і капітан Копєйкін, що був покалічений на війні. Він не міг працювати і. поїхав у Петербург клопотати собі поміч, але йому вельможа велів че­кати, а коли набрид йому Копєйкін, то грубо відповів: “Шу­кай сам кошти для життя”, — і ще загрожував викликати справника. І пішов капітан “кошти” шукати в дрімучі ліси, у ватагу розбійників.

Неспокійно в кріпосницькій державі. Повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь “з іншого боку”, і невідомо, чим обернеться “розгул широкого життя” народного… Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми інтересами, далеких від любові до батьківщини, що відмахуються від патріотів порадами “шукати самим собі засобів”…

Ну, що ж, Росія знайде засоби зрушити з місця своє бідне життя, яке безпритульно розляглося на широких просторах. М. Гоголь не знає, які це будуть засоби, він не знає, як люди зможуть зробити батьківщину і себе щасливими, але в поемі автор висловлює впевненість у силі російського народу і вели­кому майбутньому Росії: “Русь! Русь! Бачу тебе, із мого чудес­ного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидано і безпри­тульно в тобі, відкрито, безлюдно і рівно усе в тобі; …але яка ж незбагненна… сила притягує до тебе? Чому чується і зву­чить твоя тужлива… пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Хіба тут, у тобі не народитися безмежній думці, коли ти сама без кінця? Хіба тут не бути богатирю, коли є місце, де розгорнутися і пройтися йому?”

Палка віра в приховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до батьківщини дозволили Гоголю уявити її ве­лике й прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі птаха-трійки, якого не можна ви­передити. Цей образ втілює могутність невичерпних сил батьківщини. Думою про Росію закінчується поема. “Русь, куди ж мчишся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірване… повітря; летить повз убе, що є на землі, і, дивлячись скоса, відступаються і дають їй дорогу інші народи і держави”.

Минуло чимало років з того часу, як написана поема. І ми бачимо, як знав російський народ М. В. Гоголь, як любив неосяжну Русь і вірив у її велике майбутнє.