ОСОБЛИВОСТІ СВІТОБАЧЕННЯ. Нещодавно я познайомився із творчістю поетів-авангардистів, які жили і творили на початку минулого XX ст. Наприклад, вірші М. Семенка привертають увагу не стільки красою слова, скільки сміливістю їх автора щодо компонування компонентів. Слова у цих поезіях — це справжні малюнки, розшифрувати які іноді буває дуже важко. Але ще більше я здивувався, коли дізнався, що ця курйозна українська поезія бере початок ще у XVIII ст.

Дуже довгий час дослідники просто не звертали увагу на творчість поета І. Величковського, оскільки її відносили виключно до схолас­тичного, «штукарського» віршування. Першим на неї звернув ува­гу В. М. Перетц, а пізніше його учень — С. І. Маслов, який підго­тував до друку рукописні твори та невелику вступну статтю про поета. С. І. Маслов чітко охарактеризував спадщину Величковсько­го як барокову: «Стиль цей в сучасній науці зветься то «схоластич­ним» стилем, то стилем «бароко». Характерною ознакою його є над­звичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орна­менту: в художньому творі на перше місце висувається форма — вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефективні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії посідають видатне місце в реквізиті барочних форм. Засоби при­крашення мови, орнамент розбухають в добу бароко надмірно; змістові надається другорядне значення. Мета мистецтва за часів бароко — вразити читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами».

Проте сам І. Величковський вважав, що його вірші — це не тільки «штука заради штуки», тобто мистецтво заради мистецтва, а цілком патріотична справа. У передмові до збірки «Млеко» він зокрема писав: «Я, поважаючи багато народів, особливо ті, що досягли успіхів у науках, мають не тільки ораторські, а й поетичні твори, природ­ною їх мовою написані, складені високим розумом і працелюбні­стю, якими вони втішаються самі і потомків навіки, я, яко істин­ний син Малоросійської вітчизни нашої…, деякі штучки поетичні руською мовою виразив, не з іншої мови перекладаючи, а власною працею моєю на зразок іноземних складаючи, і деякі власне руські способи віднайшовши…». Мовляв, чому це інші народи мають пра­во послуговуватися рідною мовою для створення справжніх шедеврів поетичного мистецтва, а наш народ ані права такого, ані можли­вості, ані бажання досі не мав. Як справжній патріот, як справжній син своєї батьківщини І. Величковський намагався довести пра­вомірність використання рідної руської мови для створення поетич­них творів. Він доводив, що деякі способи віршування характерні лише тільки для мови руської, а в жодних інших мовах світу не­можливі. Для тих, хто ще досі мав якісь сумніви у складності «шту­ки заради штуки», поет радив власноруч спробувати написати хоч один такий вірш.

Нам відомі дві збірочки поезій І. Величковського, що зібрані в одній книжці: «Зегар з полузегарком» і «Млеко». Збірочка «Зегар з полузегарком» невелика за обсягом і складається із звернення- двовірша до читача, що по суті є зашифрованою анаграмою «Іоан Величковський», віршів на герб Ясинських, емблематичних віршів під зображенням Богородиці, прозового звернення до Варлаама Ясинського, а також різних двовіршів на пошану Богородиці, зібра­них у три групи «Зегар цілий, що містить у собі 24 години», «Полу- зегарик, що містить у собі окремо години денні, а окремо нічні годи­ни», «Квадрантес, тобто розподіл годин на чотири частини» (наприк­лад, весна, літо, осінь, зима; схід, захід, південь, північ; євангелісти Іоанн, Лука, Марко і Матфей).

Навіть із назв збірок поезій І. Величковського ми можемо зроби­ти висновок, що його бентежило поняття часу. Б. Криса писав: «На поетичному циферблаті рухаються велика і маленька стрілки, ру­хаються майже автономно. У великому часовому колі кожна година позначена іменем Пречистої Діви Марії — це щасливі години на Многії Літа, себто ті, що впадають у вічність». Пов’язаний із, обра­зом часу образ Діви Марії, причому тлумачиться цей образ відповід­но до апокрифічних уявлень. Згадується апокриф «Хождіння Бого­родиці по муках», у якому Діва Марія виявляється милосерднішою за самого Бога. Вона, єдина заступниця:, побачивши страждання грішників у пеклі, звертається до Всевишнього з проханням звільни­ти їх від пекельних мук.

Вона народила Христа, який загинув на хресті, пройшовши пе­ред тим принизливі випробування заради звільнення всього люд­ства від тягаря гріха. Із цим пов’язаний християнський мотив ра­дості. Радість по-християнськи — це ознака «другого народження», або «народження з Небес»; це той стан душі після довготривалої ро­боти (плекання в самому собі істинної людини). Це те, що перемогло горе, сльози, страждання. Хто любить Бога по-справжньому, той не дозволяє собі сумувати, нудьгувати, плакати в невтішному горі.

Ми звикли, що у сучасній поезії природа посідає чільне місце. Виникає закономірне питання, чи є зразки пейзажної лірики у твор­чості І. Величковського.

Слід зазначити, що поет звертається до безлюдного простору. Так у вірші «Ехо» «через природу», як через стіну, розмовляє з поетом із потойбічного світу сам Адам:

—       Что плачеши, Адаме: земного ли края?

—       Рая.

—       Чему в он не внійдеш, боиш ли ся браны?

—       Раны…

Коли людина знає, що на її болісні запитання щодо сенсу життя не здатний відповісти жоден смертний, у пориві смутку й відчаю вона звертається до всіх разом, до всього світу, до його вічного загад­кового мовчання.

Одна з тем — тема душевної роздвоєності, тобто боротьби духовно розвинутої особистості з самою собою. Поет намагається відшукати суперечності у внутрішньому світі людей, хоча виявляється це і у незвичній формі. Так у вірші «О убогом и богатом, молящихся в церкви» звучить звинувачення багатого у бездуховності, у марних спро­бах зосередитись на неземних справах, але контекст цього вірша суто бароковий:

В дому злато и срібро, различным службы,

Тамо діла, овамо пировныя дружбы,

Всюду же прілпе сердце, ум имать мысль многу,

Убо усты молитися, ність же сердца к Богу.

Оцінюючи спадщину Величковського,В. П. Колосов писав: «Вірту­озно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. Це була типо­ва людина епохи бароко—ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжу­вало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивіду­альну душевну драму, хоч і живило потужноюенергією його творчість ».