Основні мотиви лірики Б. І. Антонича. Богдан-Ігор Антонич — помітна, своєрідна постать в українській літературі, поет-новатор. Його творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок

свого часу, шлях, який поєднує серце художника і серце його народу».У вірші «Автобіографія» митець пояснює своє покликання до поетичної творчості. Воно — від неба, що пробуджує дивне й незнане у кожному з нас.

В горах де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.

Тепер — де б я не був і коли-небудь, я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.

У творчій скарбниці митця є поетичні та прозові твори, переклади, літературно-критичні статті. Від першої збірки до смерті поета пройшло всього шість років. За цей час було створено першорядну поезію. Проте, на жаль, вона була віднайдена для української літератури аж через три десятиліття.

Уся поезія Богдана-Ігоря Антонича — це гімн красі. Красі земній, красі рідного краю, що зветься Україною. Яскравим прикладом цього є поезія «Автопортрет». Поет не мислить себе окремо від навколишнього світу, світу природи. Він розчинений у ньому, такому яскравому і п’янкому. Його життя належить цій красі, яка проростає червоними та срібними кленами, приходить з весною та теплим вітром. Ліричний герой, як і наші пращури, вважає себе сином сонця, яке надихає на творчість:

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

У поезії «Вишні» митець продовжує оспівувати красу рідного краю, як колись співав про неї Т. Шевченко. Україна для поета — батьківщина вишні й соловейка. А які епітети добирає автор, звертаючись до своєї Батьківщини! Вона для нього зоряна, біблійна, пишна, квітчаста. Ці слова продиктовані великою, святою любов’ю до рідного краю. Ліричний герой захоплюється усім. І буденні для нас вечори та світанки в поезії Антонича стають казковими. Митець захоплюється землею, яка дарує йому таке натхнення, що навіть через століття після Шевченка він як поет має що сказати:

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Уважно читаючи твори, розумієш, що основою основ серед образів Антониче-вої поезії є образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля — це божество, достойне шанування й поклоніння.

Стіл ясеновий, на столі

слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Не менш яскраво звучать у поезії митця й громадянські мотиви. «Пісня про вічну молодість», що відкриває першу поетичну збірку художника слова, насичена оптимістичним настроєм. Метафоричний образ коней, що будь-якої миті готові зірватися в далеку путь, підкреслює рішучість і бадьорість ліричного героя. Він ладен поїхати в галоп, радісним вигуком розпороти завмерлу тишу, подолати всі перепони. Бо він молодий. Все хочеться пізнати, скрізь встигнути. Скільки сил та енергії, скільки натхнення! І на все повинно вистачити часу! Саме це і є щастя молодості, саме за цим сумують пізніше. Тому найсолодша, най-заповітніша мрія ліричного героя «бути вічно юним, вічно молодим».

Оригінально звучать у поезії Богдана-Ігоря Антонича й релігійні мотиви, що переплітаються з глибокими роздумами про сенс людського буття. Ці твори різноманітні. Вони то щира молитва, яка йде від самого серця, то псалом, читаючи який починаєш замислюватися над змістом свого життя, то чудернацький вірш, у якому Христос, як звичайне людське маля, народжений на святій українській землі у звичайнісіньких лемківських санях.

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

У цих рядках і глибока віра, і щира любов, і світла надія. Надія на те, що по-справжньому талановита людина, для якої «в вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти», художник, наділений даром великої любові до Вітчизни своєї, митець з палким, зацікавленим поглядом, з безмежною енергією, бажанням працювати, давати користь іншим ніколи не зістариться. Саме в цьому криється секрет поетичної творчості непересічної особистості, геніального поета Богдана-Ігоря Антонича.