Осінь і зима нашого життя. Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закін­читься і ми не станемо дорослими… Але спливають дні, місяці, роки, не­помітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому — і невблаганна старість.

Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою — холодною, суворою, не­поступливою, сумною…

Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так бага­то літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше — сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.

Найстрашніша річ — це самотня старість. Людина ніколи не зможе зми­ритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо по­руч немає рідних і близьких людей.

У давні добрі часи люди жили великими сім’ями. Старенькі дідусі й ба­бусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх мірку­вань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки… В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше пережива­ти втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабу­сями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!

Зараз, у наш непростий час, молоді сім’ї прагнуть самостійності, віддаля­ються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими пробле­мами, безпорадністю, спогадами…

Мені дуже подобається вірш В. Симоненка «Старість», де поет так схви­льовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вис­луховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, «умерти на землі батьків»:

Все стерпить, хіба заплаче стиха,

Дивлячись на добрих малюків.

Все стерпить — докори, сором, лихо, —

Лиш би вмерти на землі батьків.

Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в жит­тєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко…