ОДВІЧНЕ ПРАГНЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ВОЛІ. Прочитавши «Народні оповідання» М. Вовчка, Т. Шевченко був дуже вражений. Знайомі з дитинства почуття охопили його душу. Перед ним, як живі, проходили такі близькі, такі знайомі здавна обра­зи дівчат, жінок, юнаків, сивих дідів, об’єднаних спільним лихом — кріпацтвом. Смілива жінка, що приховувалась під чоловічим псевдо­німом, порушила найважливіше питання свого часу: чи має право одна людина принижувати гідність іншої? Чи має місце кріпацтво в сучасному суспільстві?

Для того щоб побачити всю ницість цього явища, не треба було багато слів. Достатньо було розповісти, так як це зробила Марія Олександрівна Маркович, про життя поневолених людей, побачити їх очима ситуацію, оцінити з їхнього погляду ганебність рабства.

Відомий російський письменник Іван Сергійович Тургенев був у захопленні від повісті «Інститутка»: «Сама пані Маркович надто чудова і оригінальна натура (їй 25 років). Цими днями мені прочи­тали її досить велику повість «Інститутка», від якої я просто в за­хопленні! Такої свіжості і сили ще, здається, не було, і все це росте само в землі, як деревце. Я маю намір перекласти цю «Інститут­ку», хоча й не приховую від себе труднощі цього завдання».

Розповідь у повісті ведеться від імені кріпачки Устини, яка від народження не знала волі. Не знала дівчина й материнської ласки і підтримки, залишилась сиротою — доводилось їй розраховувати тільки на свої сили та допомогу добрих людей. Попри всі обставини була Устина веселою, навіть коли били, коли знущалися над нею. Сподівалась на краще і жила, гідно долаючи всі обставини.

Проблема кріпацтва — проблема моральна. Кріпаки були позбав­лені права на елементарні людські прояви, повинні були підкорятися бажанням та примхам своїх власників. Але ж кріпацтво призводило до морального виродження самого панства, особливо це помітно в об­разі інститутки. Ми бачимо, що до приїзду інститутки життя дівчат- служниць було більш-менш спокійним. Як очікували на приїзд пан­ночки всі дворові, навіть стара пані одужала, виглядаючи онучку! Нарешті дівчина приїхала: красива, освічена, але жорстока та само­закохана.

За роки навчання панночка оволоділа трошки французькою мовою і танцями, оскільки « на се вже кожен уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока… Учись та й забудь!»

Ставлення хазяїв До людей відразу змінилося. Дівчина, якій дали на той час добру освіту, без жодних вагань могла щипати, штиркати, скородити гребінцем, колоти шпильками, заливати водою і навіть душити неповинних дівчат.

Самозакохана егоїстка, яка звикла отримувати від життя все, що тільки заманеться, і на мить не замислювалась над наслідками своєї поведінки.

Вона відчувала себе нещасною, ображеною, але причини цього бачила в зовнішніх обставинах. Навіть закохавшись, інститутка не змінила ставлення до людей.

Шанованого лікаря, який врятував життя багатьох нещасних, вона принижувала постійно і, здається, відчувала від цього насоло­ду. Згадаємо, як вона виштовхувала коханого до міста, щоб він прид­бав їй чого-небудь, а потім відправляла обміняти подарунки. Вона кохала людину, відчувала її кохання, вихвалялась цим коханням перед подругами, загрожувала старій пані, що погубить себе, якщо та не дозволить їй бути з лікарем, проте довгий час не наважувалась вийти заміж, оскільки лікар був бідним. Вона володіла якоюсь гіпно­тичною силою, яка примушувала людей підкорятися її волі. Тільки нещасна Катерина, втративши дитину, насмілилася кинути в очі інститутки всю правду.

Думка про свободу надихала героїв на життя. В той час як пан- лікар виконував усі примхи молодої егоїстичної жінки, Прокіп, не жалкуючи себе, кинув своє життя на олтар кохання. Він здобув для своєї коханої Устини найголовніше у житті — волю. «Воля! Та на волі і лихо, і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане».

Рабство — антиприродне явище у людському суспільстві. Не може молода вродлива жінка принижувати інших людей, не може керувати їхньою долею, не повинна визначати, кому слід одружи­тися, а кому слід померти. Не може молода вродлива жінка бити і лаяти стару служницю, яка тільки того й зробила, що пригостила малих дітей яблуками.

До речі, образ старої бабусі з «Інститутки» нагадує саму Марію Олександрівну у похилому віці. Вона декларувала гуманність, пова­гу людей одне до одного не тільки в художніх творах. У житті вона допомагала кожному. Переживаючи громадські події початку XX ст., М. Вовчок писала літераторам у столицю: «Я бажала б видати на користь голодаючих будь-який із моїх перекладів і оповідань. На користь голодаючих, однаково, чи будь то діти міських убитих, близькі ув’язнених чи сільські люди». В одному з листів до молод­шого сина письменниця зазначала: «Я прожила весь свій вік, ідучи одним шляхом і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабості, огріхи, як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом».

У повісті «Інститутка» Марко Вовчок порушила проблему, яка залишається актуальною і в наш час, — лише свобода є запорукою розквіту людини, усіх її здібностей, кращих душевних якостей. Жодна людина в світі не має права пригнічувати когось, бо це супере­чить самому людському єству.