Одужає і вродить жито! Кожна людина починається з отчої землі, пускаючи в неї глибоке коріння. Хтозна, може, буйний вітер і зла доля занесуть насіння з того дерева у далеку чужину, та тільки наврядчи воно там прийметься. І летітиме осиротіла душа думами-сльозами, спогадами-мріями до рідного лона й рідного неба, де ясні зорі кидають свій чистий відблиск у тихі води. Всі ми серцем приростаєм до свого замріяного краю. Калинова кров тече в наших жилах, душа бринить чарівними піснями, ніжними і грізними, веселими і тужливими, як саме життя. Чи жила б Україна без кобзи-бандури? А наша лагідна, пісенна мова! Такі духовні скарби, що своєю красою дивують цілий світ, міг створити народ, позначений Божим Даром. Господь благословив цей райський край на творчість і любов, а разом з тим — на муки і скорботу. Цим співучим, миролюбним людям засівати б поле гречками й хлібами і творить нові пісні-перлини, а їм завжди випадало воювати, боронить Вітчизну від неволі!

Історії ж бо пишуть на столі,

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

Піснями і невольницьким плачем.

І войовничі вигуки, і брязкіт зброї, і тупіт звихрених коней, і передсмертний стогін, і голосіння матері-вдови, і журний спів сліпого кобзаря — то все злилось в одну скорботну ноту, урочисту, величну і могутню, як звук органа, що тривожить душу, проте й освячує, підносить до небес, єднає з Богом. Адже страждання й горе очищають від бруду, суєти, гріха. Оті криваві бойовища не нами вибрані, бо не з своєї волі ми кров ворожу проливали в квітучому, ясному краї. Вони самі прийшли сюди — не для братання, а щоб украсти, одібрать багатство, яке одвіку їхнім не було: родючі землі, плюскіт хвиль Дніпрових, п’янку, дорогоцінну волю. Кого тут тільки не було: татар, поляків, турків, німців, росіян… Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна — Така її доля!

Та завжди було кому постояти за Вітчизну. Відчайдушні запорожці своїм завзяттям і нечуваною хоробрістю наводили на ворога жах. Поляки навіть легенду склали про те, що козак помирає лише після четвертої смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за віру християнську була для запорожця найвищою честю. Один конав на гострій палі, сміючись над ворогом, другого смерть підкошувала в безлюдному степу, далеко від Батьківщини, від друзів. І лежало непоховане тіло козацьке біле, омите дощами, овіяне вітрами, поки поміж кісток не проростала зелена трава… Тож так по смерті він єднався з землею рідною, їй віддавав свою любов і силу. І вже та земля, кров’ю вірних сердець напоєна, ставала для ворога навіки нездоланною. Скільки смертоносних вітрів пронеслось над нашим краєм, а він знову оживав, розквітав, шумів хлібним колосом і бринів піснями. Та навіть у тих зажурених пісень, у того барвистого українського слова були одвічні недруги. То була підступна війна на невидимому, хоч і не завжди безкровному фронті. Аж і тут сонцесяйна рать повстала на

захист нашої національної культури, нашої духовності. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Стус, Ліна Костенко…

Благословен, кого в Сибір,

На Соловки, у рудні й пущі

Кривавий більшовицький звір

Тягав за думи невмирущі.

У тяжкі часи духовної руйнації не змілів народ український, не втратив високих орієнтирів, бо завжди жили на цій згорьованій і благословенній землі Іван Орлюк і Лаврін Запорожець, Микола Баглай і Марко Безсмертний, Сивоок і Маруся Чурай. І життя їм судилося вічне, як вічні свобода, творчість і любов, як невмируща Україна!

Здавалося, люті часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої незалежності, до світлого Відродження, про яке ще сім століть тому мріяв мудрий Захар Беркут. Та як важко підводитися з руїни! Батьківщина знову потребує мужніх і незрадливих сердець. Проте, на її біду, їх чомусь так не вистачає… Куди ж поділися нащадки Хмельницького, Мазепи, Залізняка, Грушевського? Чи втекли за кордон, чи відгородилися від свого народу високими мурами кам’яних палаців? Гнітючі настрої зневіри беруть у полон слабкодухих. Тож скріпімося духом! Присвятімо свою працю і своє життя рідній Україні!

Хай запанує дух любові,

І, може, нива, що від крові

Напухла так несамовито,

Одужає і вродить жито!