Образи братів Половців за романом Ю. Яновського «Вершники». Буремні роки громадянської війни — це велика трагедія цілої нації. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син убиває матір, зрікається батька, брат убиває брата? До чого ж це може призвести? Ю. Яновський сміливо про це каже у романі «Вершники» — кривавій трагедії народу, жахливої, непоправної: «Дехто простягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите милом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя…» Чи змогла б земля простити своїх нерозумних синів? Не знаємо, як земля, а Ю. Яновський у розпачі від таких діянь, подібної жорстокості ця земля, мабуть, ще не бачила і, будемо сподіватися, що не побачить більше ніколи.

Рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван, Сашко — сини чесного трудового чорноморського рибалки Мусія Половця — виявилися виразниками різних непримиренних груп, де «Половці не пізнавали один одного», де брат убивав брата за ідею, за чужі політичні настанови та примхи.

Уявіть собі: літо, нестерпна спека, безмежні простори України. Саме тут загони Андрія Половця, командира армії Денікіна, і Оверка — головного отамана купи кінного козацтва — зіткнулися на рівному степу під Компаніївкою. Для братів усе просто: небагато простору — степ, небагато часу — кілька годин, а фінал один — смерть. Андрій — білогвардійський офіцер, шовініст за своїми переконаннями. Батьківщиною йому стала Росія, тому й називає він брата Оверка: «Мазепа проклятий», «петлюрівська стерво». Проклинає брата «ім’ям великої Росїї-матінки…» Ненависть засліпила очі Оверка, коли той почув від Андрія про рідний дім та заповіт батька: «Тому роду не буде переводу, в котрому братгя милують згоду». І що далі? Не дрижав голос Оверка, коли він скрикнув: «Та рубайте його, козацтво». Справу закінчено, її зроблено так просто, ніби рубали не людські голови, а качани капусти.

Ще не розвіявся дим першого бою, як налетіли махновці під чорним прапором на чолі з командиром Панасом Половцем, колишнім контрабандистом. Ім’ям батька він власноруч вбиває Оверка, проклинаючи брата «великою ненавистю і долею щербатою».

Не встиг Панас «викопати притулок двом братам», як здалеку з’явився червоний прапор кінного загону революційного полку на чолі з Іваном Половцем. Він сидів у засідці й уважно спостерігав за вчинками своїх братів, як вони холоднокровно вбивали один одного. Тепер настав і його час карати винних. А що Панас? Він «пустив собі кулю в рот» і цим закінчив свій життєвий шлях.

Чотирнадцятилітнього брата Сашка Іван «милує», бо буде робити з нього «солдата революції». Адже він комуніст, який прагне привести народ до щасливого майбутнього, хоча сам «по лікті в крові». І його ще називають «вершником завтрашнього щасливого дня»?

Якось навіть моторошно, що в ім’я примарних ідей брати Половці вбивали один одного. Яка ж віра може зруйнувати братню любов? Та й чи це віра? Це сліпа приналежність до класу. А результат цієї віри страшний: троє братів вбито, а двоє повернуться до батьків братовбивцями, що були одного роду, та не одного класу. Що скажуть вони нещасній матері, яка виплакала всі сльози, яка спалила собі серце?

Клас і рід утворили те подвійне коло, в якому замкнулося життя п’ятьох братів, бо почуття класової непримиренності вище за почуття родової приналежності. Однак закономірним є інше тлумачення: не буде міцного роду — не буде держави. І хочеться вірити в те, що в майбутньому люди стануть братами і по крові, і по духу. Не будуть зчиняти сварки між собою, а будуватимуть міцний дім роду, де їхні діти й онуки згадають добрим словом своїх пращурів.