Очі та обличчя людини. Всі люди — прекрасні! Особливо, коли перебувають у стані спОкою, щастя, кохання, радощів, тобто позитивних емоцій. У такі хвилини краса людини на­стільки розквітає та набирає сили, що майже розплескується навколо, наче аро­мат квітки. Дехто вважає, що це нетиповий стан людини, який не може тривати довго, і зазвичай так воно і буває, але я знаю кілька винятків із цього правила. Це цікаві та активні люди, про яких кажуть, що то людина без віку.

Якось мені в руки потрапив фотоальбом якогось відомого фотографа, що фо­тографував лише людей. У ньому були самі портрети: обличчя, фігури, статичні фото, у русі, художні, люди всіх віків, від дитинства до старості, чоловіки та жін­ки усіх рас, національностей, у різноманітному вбранні… Деякі моделі фотогра­фа виглядали серйозними, похмурими, грайливими, мрійливими, романтичними. А інші фото були явно зроблені просто мимохідь, тому дехто мав і злий або на­пружений вигляд. Як же мені сподобалася та енциклопедія людських душ! Саме так — мені стало зрозуміло, що вигляд людини, її обличчя, а особливо вираз її очей повністю віддзеркалюють особистість, душу людини.

Приємними мені здавалися люди, що мали виразні очі. Дивлячись у них, ро­зумієш, яка перед тобою людина — хороша чи погана, видно навіть все її життя, умови, у яких вона існує. Наприклад, в африканських дітей та жінок вигляд зав­жди зацікавлений, наївний, а мусульмани майже ніколи не посміхаються, і видно, що життя у них — не мед. Європейці ж бувають дуже різними.

Найчарівнішими виглядали танцівниці: балерини, виконавиці фламенко, ір­ландських танців. Вони всі були зняті у хвилях натхнення — їхній погляд був спрямований кудись за межі цього світу, він, як то кажуть, літав. їхні фігури ви­глядали витончено, а пози дивували красою та легкістю. Ними можна було ми­луватися вічно. Риси обличчя у таких танцівниць не дуже важливі, адже для ви­разу емоцій вони використовують все тіло. Але очі в них особливі: ясні, натхнен­ні, інколи сумні.                           \

Деякі обличчя з книги мали сліди страждання, але фотограф вигадав момент, коли навіть у цих людей очі вражали величезною глибиною та мудрістю. Особли­во це типово для літніх людей. Ті особи, яких обирав фотограф, не були схожи­ми на звичайних пенсіонерів з вулиці. Вони посміхалися, сумували, виглядали по­хмурими, але в кожного з них був якийсь секрет. Це цікаві особистості, з надзви­чайними поглядами на життя, що справді було видно за їхніми обличчями. Шко­да, що на вулицях свого міста я не бачу таких людей. Дивлячись на них, можна зрозуміти, що старіти буває зовсім не страшно.

Гнівні та насторожені обличчя з фото сяяли такою внутрішньою силою, що хотілося трохи позичити її у них для своїх добрих справ. У такі обличчя я вдивля­лася довго-довго, намагаючись уявити собі, яке життя, з самого дитинства, дово­диться прожити людині, щоб мати таке обличчя.

Індуси — окрема нація. Там дуже красиві жінки, приємні обличчя в молодих чоловіків і надто вже серйозні в літніх людей. Здається, у них немає перехідного віку. Людина або молода та безтурботна, або одразу — літня та насуплена. Як в індійському кіно: або красуня, або герой, або злодій.’

Постановочні, художні фото у студії були найвиразнішими, але я розуміла, що там у фотографа були всі умови, аби роздивитися людину і підкреслити її характер, її красу усіма можливими засобами. Тому вважаю ті фото не цілком «чесними».

Загалом книга виглядала як справжній театр яскравих особистостей, тисячі ак­торів, де кожен настільки вжився у власну роль, що вже ніколи не гратиме нікого іншого. Добре, коли людина обрала собі хорошу роль і добре її виконує.