Образи сотника і писаря. Найкращим гумористично-сатиричним твором Квітки- Основ’яненка є повість «Конотопська відьма», в якій май­стерно переплітаються реалістичні картини з фантастикою. Письменник дошкульно і надзвичайно дотепно висміює духовне виродження деяких представників козацької стар­шини в кінці XVIII століття.

Головні герої повісті – сотник Забрьоха та писар Пістряк, їх ріднить зневага до людей, самодурство, пияцтво, зажер­ливість.

Микита Забрьоха сотенство успадкував, а не заслужив: «…діди й прадіди Микитові усе були у славному сотенно­му містечкові Конотопі сотниками». Я думаю, що соромно було б отим дідам-прадідам побачити змальованого Квіткою-Основ’яненком свого нащадка, який після сну «схопивсь, випозіхався, вичухався… сів на лавці: голова йому нечесана, чуб непідголений, пика невмита, очі зас­пані, уси розкудовчені, сорочка розхристана…» Але це лише портрет, хоч, звичайно, доволі колоритний. Якою ж він був людиною?

Недолугий Забрьоха мав необмежену владу не тільки над конотопською сотнею, а й над населенням. Він був грубий, нетактовний і зовсім неписьменний. «Ти знаєш,- говорив він писарю,- що я нічого письменного не розкую, хоч у шко­лі вчився…» Він був зовсім безпорадний, коли йому за­пропонував писар порахувати сотню. Ми сміємося і з писаря, і з сотника, коли читаємо, як вони вели облік козаків з допомогою хворостини, на якій зробили сто карбів (це означало, що в сотні сто козаків). Спочатку писар з цією довгою жердиною ніяк не міг зайти в сотникову світлицю і пропонував «або стіну протяти, або стелю підняти». Щоб внести в хату хворостину, писар переламав її і тоді ніяк не міг дорахуватися одного козака, тому що переламана вона була саме на позначці.

Сотник Забрьоха – розумово відстала людина, дармоїд, чванько. Інтереси його досить обмежені. Він тільки й ду­має, щоб добре випити, смачно поїсти та вволю поспати. Мова сотника груба, лайлива. Запрошуючи свого прияте­ля Пістряка, він говорить: «Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці?» Ще брутальніша його мова з підлеглими одно­сельцями.

Усіма справами в козацькій сотні керував Пістряк, яко­му сотник бездумно підкорявся. Письменник сатирично висміює і цього пройдисвіта, який у своїх діях значно хит­ріший і підступніший, ніж сотник. Згадаймо, що саме пи­сар, бажаючи, щоб Забрьоху зняли з посади сотника, радить тому не виконувати наказу полковника вести сотню до Чер­нігова, а заходитись топити відьом, які, мовляв, вкрали дощ, через що сталася посуха. Відьмами він вважає, наприклад, тих жінок, які відвернулися від нього або не давали хабарів. Так було втоплено кількох ні в чому не повинних жінок. Але коли просив Левурда, щоб і його жінку сполоскали, бо до неї чорт у гості приходить, такий «славнісінький, як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика, і одежа, і усе таке», – писар розпорядився киями покарати «грішника» Талимона Левурду, бо добре пам’ятав, як ночу­вав у молодиці, а її чоловік несподівано повернувся додому.

Письменник глузує зі своїх героїв, і в повісті ніби вчу­вається питання: хіба мають такі духовно отупілі люди керувати іншими? До якого ж здичавіння може докотити­ся суспільство, коли терпітиме їх? «Найпряміше, найбла- городніше моє прагнення, – писав Квітка-Основ’яненко,- показати, від чого у нас зло».