Образи-символи у вірші поета-романтика В. Забіли. Віктор Забіла — поет-романтик, творчість якого, на жаль, майже невідома се­ред широкого загалу, адже його віршів збереглося дуже мало.

Віктор Забіла був сином дрібного поміщика. Через матеріальну скруту він не мав змоги здобути достойну освіту, а тому довго служив у війську. Після того як вийшов у відставку в чині поручика, до самої смерті жив на своєму хуторі Куку- ріківщина поблизу Борзни, що на Чернігівщині.

Віктор Забіла дружив із Тарасом Шевченком, зустрічався з ним під час пере­бування Кобзаря в Україні, брав участь у похороні і впорядкуванні могили Тара­са Григоровича. Шевченко деякий час жив на хуторі Віктора Забіли й намалював портрет хазяїна.

Ще перебуваючи у війську, молодий красень-офіцер познайомився з Любою Білозерською, сестрою письменниці Ганни Барвінок. Молоді люди закохалися, відбулися заручини, була призначена дата весілля, але батько дівчини силоміць віддав її заміж за багатого вдівця, поміщика Боголюбцева. Це розбило серце весе­лого і дотепного молодого чоловіка й перетворило його на сумну людину, яка ви­глядала застарою на свої роки. Саме в період важких душевних мук Віктор Забіла написав свої найкращі твори, у яких ідеться про власні переживання: нещасливе кохання, самотнє життя, відчуття непотрібності. У цих віршах не розповідається про стосунки ліричного героя й жінки, яку він кохає. Герой творів — сам автор, який пише про свої сумніви та імпульсивні сподівання на щастя, яке собі вимрі­яв, хоча й розуміє, що це щастя абсолютно недосяжне. Він — меланхолійна, за­мріяна людина. Поет відкидає боротьбу і культивує в собі гіркі думки про недолю.

На жаль, за життя поета було надруковано лише два вірші, а єдина повна збір­ка лірики «Співи крізь сльози» вийшла друком у Львові вже після його смерті. Тим часом творчість Забіли була добре відома народу. Вірші поета виконувалися як народні пісні. Наприклад, музику на твори «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» написав видатний композитор М. Глинка, а вірші «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» поклав на музику сам В. Забіла.

У вірші «Не щебечи, соловейку» Віктор Забіла передає почуття закоханого лі­ричного героя. Голосний спів солов’я змушує серце калататися, роздирає душу, а коли спів пташки звучить тихенько — душа юнака завмирає. Ліричний герой ба­чить причину чарівної сили співу в тому, що соловейко має дружину, гарне гніз­дечко, а він нудить світом, бо «бідний, безталанний, без пари, без хати». Юнак уже давно не має змоги бачити дівчину, яку кохає, і навіть чутки про кохану не доходять до нього. Ліричний герой просить соловейка не ятрити його серця, «як сонце пригріє», «і як вечоріє». Він відсилає співця до тих людей, «котрі веселять­ся», а до себе прикликає пугача, який «стогне, не співає» й «смерть возвіщає».

Вірш «Не щебечи, соловейку» легко запам’ятовується, а покладений на му­зику, сприймається як народна пісня. Віктор Забіла, щоб охарактеризувати спів і життя щасливої пташки, використовує ряд дієслів: «Не щебечи», «затьохкаєш», «свиснеш», «заграєш», «душу роздираєш», «засвищеш голосніше», «трошки пе­рестанеш», «ти, щасливий, спарувався», «гніздечко маєш». Використавши при­йом паралелізму, поет розповідає про життя ліричного героя, який не має щастя в житті, не здатен радіти ні теплому сонечку, ні співу солов’я. Він ладен слухати тільки стогони нічного птаха — пугача, який віщує смерть.

Віктор Забіла, поет-романтик, був духовно багатою, творчою особистістю. З особливим натхненням він оспівував красу вірності в любові. Його творчість вирізняється близькістю до усної народної творчості, мелодійністю, образністю. Саме тому його творчий доробок був цінним для розвитку й зростання україн­ської літератури, формування української літературної мови, удосконалення по­етичних засобів.