ОБРАЗИ МУЖНІХ ТРОЯНЦІВ НИЗА Й ЕВРІАЛА. Наші спроби визначити головного героя поеми І. Котляревського «Енеїда» будуть марними, оскільки головним героєм є не окрема лю­дина, а, за словами Білецького, «люди. І які люди!.. Це люди неймов­ірної сили, з залізними мускулами, вродливими голосами.

Коли вони починають битися, — а в бій вони йдуть з великим бажанням, — тільки й чути хруст вибиваних зубів, тріск розколюва­них черепів, крик і лайка, невичерпна в каскадах своїх комбінацій… Це ті самі люди, сильні, відважні, невтомні в походах, яким не по­трібно багатство, а потрібна перш за все воля, свобода, без якої і жит­тя для них немає… Це люди, здатні голими руками взяти розпечене ядро, вони з презирством ставляться до фізичного болю. Вони ум­руть, але не стануть рабами».

Отже, певною мірою зображення славних воїнів у поемі І. Кот­ляревського суголосне ідеї підпорядкування особистого начала в лю­дині соціальному. У першоджерелі, тобто трагедії Вергілія, Низ та Евріал — троянські юнаки, сповнені запалу до бою. їх помисли злиті з помислами всього народу; вони виховані на традиціях батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім’я батьківщини.

Гегель так писав про римлян: «Ідея батьківщини, своєї держави — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу… Перед цією ідеєю зникала його індивідуальність, тільки для ідеї вимагав він збереження і довгого життя, і міг здійснити це сам». Якщо ми уважно проаналізуємо слова Гегеля, ми зрозуміємо, що в історії нашої країни був такий період, коли людьми правили не власні потреби, а загальна мета. Це часи козацтва, часи славної Запорозької Січі, зруйнованої влад­ною рукою імператриці Катерини II.

Думка пов’язати в одне ціле античне минуле і минуле своєї батькі­вщини виникла у Котляревського не випадково. Ще у другій половині XVII століття існувала традиція називати Київ Троєю. Про це є згадки в «Роксоланії»С.Кленовича, «Дніпровихкаменях» І. Домбровського, спогадах мандрівника Мартина Груневега.

І. Котляревський добре знав літературу українського бароко, знали її і читачі. Таким чином, ні грецькі імена героїв «Енеїди», ні те, що Січ названа Троєю, не ввело читачів в оману — всі розуміли, про що і про кого йдеться.

Низ та Евріал Котляревського не троянці за національністю:

В них кров текла хоть не троянська

Якась чужая — бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок.

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки….

Це знову ж таки пряма паралель із козацтвом. Ми знаємо з історії, що козакам часто доводилося йти на службу до чужинців, зокрема польської шляхти, і гинути у боях «по неволі для примхи їх князьків».

В образах Низа та Евріала втілилося і поняття про побратимство та земляцтво. Згадаймо, що думка перерізати сонних рутульців уперше з’являється в голові Низа.

Евріал ображений, що товариш збирається сам, залишаючи його, гордо висловлює своє ставлення до обов’язку:

Ні! Перше ти мене удавиш.

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний)

Умри на полі, як герой.

Помирати на полі, як герой, навчив його батько, тому заради спільної справи Евріала не зупинить навіть думка про неньку, яка ляже живою в труну, якщо він загине на полі бою: «Де общее добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять». Якщо врахувати той факт, що Евріалу ледь виповнилося дев’ятнад­цять років, ми можемо розуміти, що почуття обов’язку було у нього в крові від народження.

В епізодах битв Низ та Евріал проявляють надзвичайну силу і мужність, хоча і тут автор вдається до гумористичного зображення найтрагічніших подій. Порівняймо:

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

Вояки проливали чужу кров мовчки, так що самі ставали черво­ними від людської крові. Пригода закінчилась би повною перемо­гою, якщо б латинці не помітили героїв. У той час як Низ злазив на вербу, вороги почали знущатися над Евріалом. Як справжній побра­тим, Низ кидається на допомогу товаришеві. Вони обидва гинуть у нерівній боротьбі з ворогами, але гинуть, як славні герої, на полі бою.

Відтворює І. Котляревський і традиції прощання із померлими козаками. Так у прощанні матері з загиблим у бою сином ми мо­жемо побачити риси традиційного народного голосіння:

О сину! Світ моїх очей!

Чи я ж тебе на те родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

У тужливому голосінні чується мотив самотності й безпорадності жінки, яка загубила сина. Проте з іншого боку поведінка матері Еврі­ала деморалізує бойовий дух, тому викликає не співчуття, а осуд: «кувікала, мов порося». Отже, поему І. Котляревського «Енеїда» не можна читати однобічно, не можна виривати з національного ґрунту культури. Крізь сміх у ній звучить гіркий біль за понівечене козац­тво. І водночас твір звучить оптимістично, бо породжує віру в відрод­ження волелюбного козацького духу.