Образи кріпаків у творах Вовчка й Шевченка. Україна…, Як багато почуттів вкладено в це слово! Яка вона велична, неповторна у своїй мальовничій красі! Та краса і велич нашої землі повиті смутком трагічної її історії. Доля цієї землі склалася так, що весь час її шматували на частини і не знала вона спокою від лютих ворогів. Наш народ прой­шов через жорстокі битви з татаро-монголами, криваві бої зі шляхетською Польщею, зазнав свавілля російського царя. Україна гідно винесла всі випробування.

Яскравим прикладом нерозривної єдності батьківщини й її синів є життєвий і творчий шлях славнозвісного Кобзаря. Незважаючи на тяжкі випробування, що випали на долю Т. Шевченка, незабутніми залишаються його слова:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Болем за свою понівечену землю напоєний кожний рядок його пристрасних поезій. У тяжких злиднях кріпацького жит­тя минуло дитинство Тараса. З малих років відчув він усю тяжкість становища закріпаченого селянства. Тому у ліриці Т. Г. Шевченка часто звучать мотиви самотності і сирітства, туги і страждання, викликані сумними згадками про поневі­ряння покріпаченого народу. Любов до рідного краю викли­кала у поета сум з приводу того, що батьківщина

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині;

І ніхто не бачить.

Страждання українського народу у ярмі кріпацтва показує наш поет у віршах “Мені тринадцятий минало…”, “Тяжко- важко в світі жити…”, “Якби ви знали, паничі…”, “Сон”, “Кате­рина” та інших.

З них постає перёд нами Україна, славна і безталанна, що плаче сиротою понад Дніпром, бо її “у ярма запрягли пани лукаві”. Постає в спогадах Тараса про своє жахливе дитин­ство, нещасну долю своїх рідних:

…Матір добрую мою,

Ще молодою у могилу Нужда та праця положила.

..Латько, плачучи з дітьми,

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині.

Постає в образах бідних кріпаків, з яких “латану свитину… знімають, — бо нічим обуть княжат недорослих”, “розпинають за подушне”, в образі “опухлої дитини”, що мре під тином, а мати в цей час працює на панському полі. Постає в образі по­критки Катерини, яка не змогла вижити в світі насильства, де “того в’яжуть, того ріжуть, той сам себе губить”. Але Шевчен­ко не тільки тужить над нещасною долею України та її синів, у своїх творах він закликає народ здобувати волю, зазирає у май­бутнє, накреслює образи нового життя.

Справу свого творчого наставника Т. Г. Шевченка про­довжила видатна українська письменниця Марко Вов­чок, яка почала свою письменницьку діяльність у середині 50-х років XIX століття. Вона створила реалістичні опові­дання і повісті, які правдиво зображують дійсність, перекон­ливо змальовують образи кріпаків. Великою подією в літе­ратурному житті стало видання першої та другої книг “Народних оповідань”, де письменниця змальовує народне життя, долю покріпачених селян, їх пекучі болі і бажання визволитися від кріпосників. Найяскравішими картинами народного життя стали оповідання “Козачка”, “Горпина”, “Одарка”, “Сестра”, які увійшли до першої збірки “Народних оповідань”. Центральним образом цих оповідань є жінка, яку гнітить тягар кріпацтва. Козачка Олеся, Горпина, Одарка, Настя з оповідання “Ледащиця” — жінки-страд- ниці, що прагнули звичайного людського щастя просто права бути дружиною, матір’ю, дочкою, самим будувати своє жит­тя. Повість “Інститутка” продовжує тему, розпочату в “На­родних оповіданнях”. В цьому творі Марко Вовчок не тільки розкриває характери кріпаків, зображує їх тяжке становище, а й показує перші прояви непокірності кріпаків, їх небажан­ня миритися зі своїм підневільним становищем, прагнення здобути волю. Про це свідчать слова Прокопа, який каже про свою вдачу: “Я так: або врятуйся, або пропади”. Назар, чоловік Катрі, заспокоюючи Устину, каже: “…чого плачеш. Гірше не буде. От чи буде краще — не знаю”, — розуміючи, що гірше під’яремного, кріпацького життя нічого не може бути.

Як і Т. Шевченко, Марко Вовчок в своїх творах однієюз перших в українській літературі заговорила про повсякденні турботи кріпака, його злигодні, його нестримне бажання волі, чим підносила свідомість народу, допомагала боротися проти кріпосництва.

Тепер, нарешті, здійснилася мрія Т. Шевченка та інших письменників. Сьогодні, пройшовши через величезні випробу­вання, воскресає українська нація, оновлюється і впевнено вхо­дить до світової спільноти народів. І ми повинні працювати на благо Вітчизни, відбудовуючи справедливу державу, очище­ну від гріхів самолюбства і знущання над слабшим. Тільки тоді зможемо довести справжню любов до рідної землі.