Образи козацьких ватажків. Поема «Гайдамаки» Т. Шевченка — це епопея героїчних подвигів українського народу. Тужить автор, що «од козацтва, од гетьманства високі моги­ли — більше нічого не осталось*, шо плаче Україна кривавими сльозами. І згадує поет про народних ва­тажків, мужніх гайдамаків, які. палаючи невгаси­мою ненавистю до ворогів, жорстоко розправляли­ся із зрадниками Батьківщини.

Вважаючи себе продовжувачами справи Б. Хмель­ницького, гайдамаки боролися за соціальну спра­ведливість, за волю. Очолювали їх відомі на той час люди. Тому не дивно, шо народ вірив своїм ватаж­кам, був готовий іти за ними на будь-які випробу­вання.

Типовим представником наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною учасни­цею повстання 1768 р., є Ярема Галайда. Це наймит, «сирота убогий», про якого Шевченко пише:

Ярема гнувся, бо не знав.

Не знав, сіромаха, шо виросли крила.

Що неба достане, коли полетить…

У поета Ярема — це ніби зосереджена вікова не­нависть народу до панства. Ненависть ця згодом переростає у нещадЕу помсту:

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири Так і кладе.

У бій веде Галайду полум’яне серце патріота, і кличуть на подвиг чиста совість і щира душа. Зля­калися його ляхи, трусяться лише від однієї згадки про нього. Став Ярема вірним помічником Макси­мові Залізняку, бо свято вірить у ту справу, що вони вершать:

Придбав Максим собі сина На всю Україну.

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує,

З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

А ось з’являється і сам Максим Залізняк. Це про нього, улюбленця народних мас, керівника гай­дамацького повстання, співає кобзар пісню «Літа орел, літа сизий…». Він люто ненавидить ляхів, наводить на них жах своєю мужністю, готовий би­тися з ними до останнього. Залізняк, «ворога… ката не минає». Веде загони гайдамаків, йдучи по­переду, бо розуміє, що тільки власним прикладом можна підняти на боротьбу людей. Завжди він спокійний, зосереджений — «іде собі, люльку ку­рить, нікому ні слова». Близький Максим до на­роду, до гайдамаків, бо сам бідного походження: Нема в його ні оселі.

Ні саду, ні ставу…

Тому й співчутливо ставиться до усіх знедолених, покривджених.

Поет захоплюється героїзмом і стійкістю Гонти. Він самовідданий патріот своєї Вітчизни, його без­прикладна вірність присязі — вияв палкої любові до України.

Сини мої. сини моі!

На ту Україну Дивітеся… ви за неї Н я за неї гину, — говорить він до дітей. І вбиває їх, бо дав присягу знищувати всіх католиків і панів. Від цієї присяги воїна Гонта не може відступити:

Щоб не було зради.

Щоб не було поговору…

Він переконаний у невинності своїх дітей і ховає їх за козацьким звичаєм: покриваючи «червоною китайкою голови козачі*. Гонта бореться не за своє осооисте щастя, а за щастя українського народу.

Образи Яреми Галайли. Максима Залізняка й Іва­на Гонти — образи народних месників, образи ге­роїчних ватажків гайдамацького руху, ладних відда­ти своє життя, щоб здобути волю своєму народові. Вони назавжди залишаться в пам’яті народній, вони назавжди залишаться в моєму серпі, бо їм нале­жить ше одна сторінка нашої кривавої історії, сто­рінка. яка розповідає нам про нелегку боротьбу ук­раїнського народу за свою незалежність.