Образ Захара Беркута. У 40-х роках XIII століття монголо-татарські орди, очо­лювані внуком Чінгісхана Батиєм, захопивши Київ, пря­мували через Карпати в Угорщину. Вогнем і мечем плюн­дрував Батий землю Галицької Русі. Горіли села і міста, залиті людською кров’ю. Але український народ мужньо боронив рідну землю. Про один з епізодів цієї героїчної бо­ротьби наших пращурів з іноземними загарбниками зна­йомить нас Іван Франко в повісті «Захар Беркут».

Дев’яносторічний Захар все своє життя віддав громаді, вважаючи служіння своєму народові метою життя. Дізнав­шись про наближення монголів, він ставить перед тухольцями завдання не відбити, а розгромити ворогів, що при­йшли на їхню землю. «Не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів… Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до помсти». Його хви­лює не тільки небезпека, що нависла над тухольською гро­мадою, а й та небезпека, яка загрожує сусіднім селам. Прислухавшись до порад старого Беркута, заручившись допомогою сусідів, люди вирішують розгромити ворога в ту- хольській долині.

У цю сумну хвилину отримує Захар звістку про те, що син його, Максим, живий і знаходиться у ворожому полоні. Не вірить цим словам старий ватажок, бо добре знає свого сина, який «радше дасть на кусні порубати себе, аніж узя­ти себе в неволю». Але Максим «не подав ім’я батька в не­славу», він мужньо боровся, та вороги «силою і підступом узяли його», закували в залізні пута.

Важко на душі в Захара: небезпека загрожує людям, син у полоні. Як то все воно буде, чи здобудуть тухольці пере­могу? Сама природа, відчуваючи сумні події, співчуває селянам: «земля… глухо стугоніла», вили вовки, гавкали лиси, ревіли тури.

Свій обов’язок перед громадою Захар Беркут усвідом­лює за будь-яких, навіть найдраматичніших, обставин. Це ми бачимо в ту трагічну хвилину, коли боярин Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів з долини в обмін на полоненого молодого Беркута. Люди розуміють біль батьківського серця Захара, просять прийняти цю пропо­зицію, але громадський ватажок відмовляється, поясню-

ючи це тим, що монголи підуть нищити їхніх сусідів, які не підготовлені до боротьби і зазнають ще страшнішого горя від нападу ворога. «Не дбайте про мого сина…», – каже Захар, тамуючи біль у душі. Він підкорює свої батьківські почуття громадським інтересам, і тому твердо та перекон­ливо звучить його відповідь посланцеві Бурунди: «Або ми всі загинемо, або ви всі – іншого вибору нема».

Тухольцям у героїчній боротьбі пощастило розбити во­рога, залишалася тільки невелика купка потопаючих мон­голів разом з Бурундою, серед яких був і Максим.

Вороги просять Захара відпустити їх в обмін на моло­дого Беркута. І на цей раз Захар змушений приборкувати батьківські почуття. Він вважає цю пропозицію неможли­вою, бо знає, який підступний і жорстокий Бурунда, знає, що він ніколи не забуде загибелі свого війська і наведе на тухольців ще страшнішу силу. «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!» – каже Захар Беркут. Своєю рукою посилає він величезний камінь у купу, де, крім ворогів, був і його Максим. Саме після цього не витримало батьківське серце, він «тремтів,, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко». Але яку силу духу, твердість і стійкість показує він перед цим, у грізний для свого народу час.

У своїй останній промові перед громадою Захар говорить про те, що тухольці перемогли ворога не лише зброєю, а й мудрістю, дружбою, згуртованістю. Як заповіт нащадкам звучать його слова: «Доки будете жити в громадськім по­рядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». У цьому образі втілені мудрість, мрії і прагнення на­роду до майбутнього життя у злагоді, мирній праці та дружбі. Цим твором великий Каменяр закликає нас люби­ти свій народ, свою країну, яка зазнала стількох страждань у минулому, вірно їй служити, цінувати єдність, згурто­ваність, які роблять громаду непереможною.