Образ України у творчості Шевченка. Кожен народ має щось своє найдорожче, найсвятіше. Для українців такою святинею є натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, щастя і правди – Тарас Шевченко. Саме завдяки його влучному слову, що лунало сильно і впев­нено, наш народ усвідомив себе як національну єдність.

Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що «горами хвилю підійма», і затишний «садок вишневий коло хати», і зелені верби «над ярами, над ста­вами». До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золо­те пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке.

Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми зна­ходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють – усе зриме, одухотворене. Згадаймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хма­ронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Під час тих подорожей вперше в душі ворухнулися нові, не­знані почування – почування космічні, той особливий стан, коли «хочеться обняти оком душі цілісність світу, в часі і просторі»,— так згадував він свої степові враження. Степ захоплював поета своєю безмежністю:

Кругом його – степ, як море

Широке, синіє.

За могилою могила,

А там – тільки мріє.

Безперечно, що ті переживання, коли колеса чумацької мажі тихо скрипіли, а місяць своїм таємничо-сріблястим сяйвом заливав нічний степ, лягли в основу пейзажної ліри­ки і космічних мотивів у його ранніх поезіях. Згодом сильна поетична уява Шевченка увесь світ перетворює на образ рідної неньки, яка називається Україною.

Читаючи поезії Кобзаря, ми не тільки милуємося дос­коналими краєвидами, але й спостерігаємо, як природа співпереживає, співчуває героям, постає основою для зма­лювання трагічних сторінок народного життя:

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати.

(«Княжна»)

Але поряд з квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Страшенний біль засмучує Шевченка, коли «латану свитину з каліки зніма­ють», вдову розпинають за подушне, «під тином опухла дитина – голоднеє мре», коли «кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить». Все це викликає обурення за Україну, яку сплюндрували московські царі, якій судило­ся терпіти наругу і страждати:

…скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли Пани лукаві.

Незважаючи на те, що навколо панує неправда і нево­ля, а замучений народ мовчить, славетний Кобзар нама­гається розбудити його, нагадати про героїчне минуле, на­гадати, що він здатен і пісень співати, і працювати, і захищати себе від ворогів. Голос потоптаної людської гідності, сила непокори – все втілилось у полум’яну поетич­ну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів.

Я так люблю Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і що примусять себе поважати як націю, а Україна перестане бути «безта­ланницею» .

У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» поет звертається до земляків – українського панства, інтелігенції – і дорікає за зраду своєї багатовікової, самобутньої культури. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежу­ватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

Доля неласкава була до Тараса Шевченка, своєю трагіч­ністю вона була дуже схожа на долю України. Але, незва­жаючи на муки й переслідування, з його серця виринали вистраждані і виболені слова: «Караюсь, мучуся, але не ка­юсь ».

Здалека, з лівого берега Дніпра, видно вкриту дерева­ми чудового парку гору-могилу українського Кобзаря. Зда­лека бачать її всі ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться він звідси на всю Україну, якій віддав усі свої думки й почування.

Минатимуть роки, спливатимуть віки, а Тарас Шевчен­ко залишатиметься безсмертним у пам’яті нащадків, бо є й буде Україна і народ український.