Глибоко філософський образ України — ключовий у поезії 70—90-х , років XIX ст. створив ще Т. Шевченко. У митців пост-шевченківської доби він, однак, має дискурсивний характер, спрямований проти імперського поняття «Малоросія», на витіснення його поняттям Україна — Русь, що підкреслювало давні традиції української державності (особливо виразно це відображено в поезіях Б. Грінченка, П. Грабовського, де наявне послідовне вживання слів «Україна», «українець»). Національними гімнами стали твори «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» О. Кониського.

Ідеєю незалежності України об’єднані вірші «Україно, мати наша» А. Свидницького, «Наша надія» О. Левицького.

Митці звертаються і до такої проблематики, як місце України в слов’янському і взагалі у світовому контексті. Накреслились такі аспекти сприйняття України: історіософське (І. Франко, В. Мова (Лиманський), ліричне (М. Старицький), узагальнено-трагічне (П. Грабовський) та ін.

У 1888 р. 1. Франко написав «Пролог» до «Наталки Полтавки». Автор «Прологу», услід за Котляревським, порівняв долю України з долею Трої і висловив мрію про національне відродження своєї Вітчизни. Особливо він занепокоєний тим, що український народ, який має славне героїчне минуле, змушений триста років терпіти неволю.

Україна, підкорена російським самодержавством, не мала своїх національних прав, не сміла вимовити рідне слово.

Як бачимо, у художньому світі поезії 70—90-х років XIX ст. основними ключовими поняттями стають поняття нації, України.