Образ собору. До жодної з монументальних споруд середньовіччя, ма­буть, не ставляться з такою пошаною, як до собору Паризь­кої Богоматері, який уславив у своєму романі Віктор Гюго. В історії французької культури ця давня пам’ятка народ­ного зодчества і чудовий літературний твір першої трети­ни XIX століття наче злилися воєдино. Склепіння собору завжди нагадуватимуть про героїв роману Віктора Гюго – циганку Есмеральду, нещасного глухого і потворного Ква­зімодо.

В центрі роману – собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Він збудований ру­ками сотень безіменних майстрів, виплеканий буйною на­родною фантазією. Опис собору стає приводом для натхнен­ної поеми в прозі про французьку національну архітектуру. Гюго захоплюється своєрідністю дивовижних витворів ми­стецтва середньовіччя, неперевершених, оригінальних, да­леких від наслідувань античної архітектури. Він гаряче встає на її захист від руйнувань і спотворення. Творіння національ­ного зодчества – це не тільки втілення таланту народу; го­тичні церкви, за визначенням письменника, – це також «кам’яні книги середньовіччя», за їхніми скульптурами та барельєфами неписьменний люд читав Святе Письмо.

Саме собор стає притулком для народних героїв Гюго, з ним тісно пов’язана їхня доля; навколо собору живий на­род, той, що здатен боротися за своє краще життя.

Разом з тим, собор – це символ феодального гноблення, темних забобонів, які тримають у полоні людські душі. Недаремно в мороці собору під його склепіннями, зливаю­чись з чудернацькими мармуровими химерами, оглушений гулом дзвонів, у самотності живе Квазімодо, «душа Собо­ру», чий образ втілює середньовіччя. З ним контрастує прекрасний образ Есмеральди, який втілює радість і красу земного життя, гармонію тіла та душі, тобто ідеали Відрод­ження, яке йшло на зміну середньовіччю. Танцюристка Есмеральда живе серед паризького натовпу, який вважає її своєю сестрою, вона повністю поринає в народне життя і дарує простому люду своє мистецтво, веселощі і щирість.

Цей роман Віктора Гюго наче перекидав місток від ми­нулого до сучасного. Письменник виступав проти політич­ної реакції і соціальної нерівності свого часу. Весь твір ося­яний відблисками народного піднесення, революційних подій, сучасником яких був автор. Це вплинуло і на зобра­ження народу в «Соборі Паризької Богоматері».

У розумінні автора роману народ – це не просто темний неписьменний натовп, він повний творчих сил і волі до боротьби, за ним – майбутнє. Він ще не прокинувся, «його час ще не прийшов». Але штурм собору паризьким людом, так яскраво зображений у романі, – це лише прелюдія до штурму Бастилії в 1789 році (не випадково король Людо­вик XI перебуває саме в цьому замку), прелюдія до рево­люції, яка знищить феодалізм. «Коли з цієї вежі вдарять на сполох, коли загуркочуть гармати, коли страшним гур­котом впадуть стіни, коли солдати і натовп з гарчанням кинуться одне на одного, ось тоді і прийде цей час». При всьому розмаїтті картин народного життя в «Соборі Паризь­кої Богоматері» Гюго не ідеалізував середньовіччя, а прав­диво показував темні сторони феодальної минувшини.

Разом з цим його книга глибоко поетична, вона сповне­на гарячої любові до Франції, до її історії, її мистецтва, в якому, за переконанням письменника, живе волелюбний дух французького народу.

Створена уявою Віктора Гюго трагічна історія з далеко­го минулого досі хвилює наші серця, тому що справжнє мистецтво не старіє.