Образ Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Ще хлопчиною Іван Карпенко-Карий слухав цю народ­ну думу з уст матері. Тоді гнівався на Саву, захоплювався відважними народними месниками, такими, як Гнат Го­лий. Аж ось тепер, коли драматургові минуло вже п’ятде­сят років, ця давно знайома гіісня-дума заговорила до його серця й розуму якось по-новому. Яка це трагедія! Проклят­тя народне не минуло долі Сави. Не зазнав зрадник і осо­бистого щастя. Одружився з шляхтянкою, але не дістав душевного спокою. Переслідують думки про колишніх по­братимів. І вони таки прийшли до нього й помстилися, як велить закон народного правосуддя:

Положили пана Саву На дубовій лаві.

Оце ж тобі, пане Саво,

Сукні-одамашки,

Що ти нажив вражий сину,

З козацької ласки!…

Отже, у Івана Карпенка-Карого з’являється намір взя­тися за українську історичну тему з часів Гайдамаччини першої половини XVIII століття і втілити її в трагедії «Сава Чалий». В основі твору – не тільки народна дума: пись- менник-драматург опрацював багато історичних матеріалів і значно глибше, ніж у фольклорному творі, змалював об­раз Сави.

Сава Чалий Карпенка-Карого – людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й не­навидіти. На початку драми ми бачимо щирого патріота, у якого душа болить за сплюндровану польськими магната­ми рідну землю. «Я всю Україну об’їздив і серцем всім пере­конався, що жити тут немає сили…»— говорить Сава Чалий. Гайдамаки в усьому йому довіряють і ладні йти за ним хоч у самісіньке пекло. Сава всі сили віддає на боротьбу за виз­волення народу з-під польсько-шляхетського гноблення. Але потім приходить зневіра: в Україні дедалі більше проливаєть­ся кров, війні кінця-краю немає… Як же припинити крово­пролиття? Охоплений такими думками, головний герой потрапляє в сіті, уміло розставлені підступним і хитрим шляхтичем Шмигельським, який переконує Саву, що спокій і добробут можна досягти через примирення. Шукаючи зго­ди з польським панством, він потрапляє в табір лютого во­рога України Потоцького, і цим Сава вже остаточно стає на шлях зради. Марно сподівається він домовитися з польським гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. У своєму творі драматург психологічно глибоко показує, який шлях про­йшов Сава Чалий до свого духовного виродження і став во­рогом України, заплямувавши руки кров’ю побратимів. Зрештою він потрапляє в безвихідь, і колишні бойові това­риші вчиняють над Савою розправу. Помираючи, він розка­юється у своєму відступництві: «Простіть… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».

Такою кінцівкою Іван Карпенко-Карий стверджує, що зрада, за яких би умов вона не відбулася, є найтяжчим і не­прощенним гріхом. У трагедії автор торкається загально­людських цінностей і змушує задуматися кожного про духовний зв’язок з рідним народом, про вірність національ­ним інтересам Батьківщини.