Образ Мефістофеля. Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід «філософського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою всемогутність, що викликало новий вибух церковної диктатури і вилилось у вогнища інквізиції, направлених на вияв і знищення демонів. Тоді з’явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом усього життя письменника, Ґете брався в передсмертні хвилини: під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете було визнано за життя, тому для нього «метою життя є саме життя». І ось саме цьому життю він підводить фаустівський висновок: «Не може вічність поглинути мої діла, мої труди». А оскільки Фаут жив у поетові, то він і змінювався разом із Ґете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилася духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге «я»:

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай несхожі і ворожі.

Одна впилась жадливо в світ земний

І розкошує в нім в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості.

І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге «я» Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, | за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе | пориванням,— він із Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління,— він розходиться з Мефістофелем, як із чимось потворним і ганебним. Ґетівський Мефістофель завжди різний, суперечливий, то привабливий, І то відразливий.

Навіть індивідуалізм Фауста плекається мефістофельськими метода- ; ми. Спочатку це виявляється у коханні (загибель обдуреної Маргарити, містичне кохання античної Гелени), а згодом — у пануванні (смерть старих Філемона і Бавкіди, які стерегли свій дзвін). Мефістофель, для якого мета і виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьому ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить смислу, вважаючи перемогу за со- ; бою. Для Мефістофеля вся іуііра життя людини в тому, щоб поставити на її | душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його несамовитої боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів:

Та чимось чужим душа моя обнята:

Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята,

І їх клясти не маю вже снаги…

Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра,, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: «Слід моїх днів земного життя не  кане у віках».