Образ матері в українській літературі. Дивна річ. Тільки почавши збирати матеріал для цієї теми, розумієш: жодна європейська література і поезія не створила такого образу матері, як українська. Можна назвати великих поетів, у яких немає віршів, присвячених матері (зокрема, це Пушкін). І немає українського поета, незалежно від міри його обдарованості, який би не присвятив вірша матері, ненці, ма­тусі. Думаю; це не тому, що інші народи менше люблять своїх матерів, а тому, що для українців у всі роки бурхливої й тяжкої історії зв’язок із матір’ю був зв’язком із родом, домівкою, Бать­ківщиною. Невипадково ці образи — матері й Батьківщини — часто стоять поруч, доповнюють і збагачують один одного, як у вірші “Лебеді материнства” Василя Симоненка:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати,

Можна все на світі вибирати, сину,

Та не можна вибрать рідну Батьківщину.

Мати навчала дітей рідній мові, співала пісні, розповідала думи та легенди про історію народу українського. Як це важ­ливо було в ті часи, коли про біль України, за словами Ліни Костенко, “на письмі — ні слова”. Невичерпне джерело поїло маленьких українців, не даючи заглухнути древу нації. Та­кою запам’ятав свою матір Андрій Малишко:

Сама розкриє душу материнську,

У щиру пісню переллє сама,

І перемріє, погойда колиску,

І до вервечок руку підійма.

Де бралися в них, неписьменних, оті “незвичайні слова”, які западали в душу, немов на дно глибокого колодязя, і в чорну годину рятували, як захований скарб? Українська по­езія шукає й не знаходить слів поваги й подяки, гідних її матерів. Тільки може знов і знов згадувати, як “сиділа мати, ніби груша дика, у сивому цвітінні” і співала “про молоду журавку й чорну ниву”.

Найчастіше поети пам’ятають матір “старою голубкою в сяйві сивини” (Андрій Малишко). Напевне тому, що свідома любов до матері приходить із віком і досвідом, несучи подяку й провину. Тоді людина розуміє, що все проходить, а мати безсмертна. Біль утрати, вічна любов, невмируща пам’ять — так сприймає смерть матері Борис Олійник:

Там, де ти колись ішла,

Тиха стежка розцвіла Матіолою вечоровою,

Житом-долею світанковою,

Дивом-казкою,

Юним соняхом,

Сива матінко,

Сиве сонечко.

Відданість матері, що народила, матері Батьківщині — провідна тема української поезії, яка дарує натхнення й силу творцям.