Образ Марусі. Григорія Квітку-Основ’яненка вважають засновником української прози, який поруч з автором славнозвісної “Енеїди” Іваном Котляревським стояв біля першоджерел української класичної літератури.

У XIX столітті загальною була точка зору, згідно з якою українській мові відводилося місце за дверима “високої літератури”. Уважалося, що українською можна писати лише анекдоти та веселити невибагливу публіку. Коли ж треба було торкнутися серйозної теми, доводилось користуватися російською, а ще краще — французькою.

На початку XIX століття в європейській літературі запанував сентименталізм, засновником якого є англієць Стерн, а в Росії — Микола Карамзін. Сентиментальні твори швидко набули популярності, а сама літературна течія значно поширилась. Григорій Квітка-Основ’яненко спробував вирішити зразу дві проблеми: написати твір у дусі сентименталізму, до того ж зробити це українською мовою. Авторові все вдалося: українська мова нічим не поступалася, скажімо, російській, а повість “Маруся” увійшла до золотого фонду вітчизняної літератури.

Головна героїня твору — Маруся, яка втілює найкращі риси української дівчини з народу. Портрет Марусі нагадує фольклорний образ юної селянки: “…висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку”. Маруся слухається батьків, вона дуже богобоязлива, чемна, роботяща, сором’язлива, розумна.

Між Марусею й Василем спалахує кохання. Дівчина ніжна до свого коханого. Це почуття красиве, і, звичайно, Маруся заслуговує на щастя. Дівчина благає батьків віддати її заміж за Василя: “Таточку! Голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька!.. Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком”. Але батько відмовляє дочці, адже Василю треба йти в солдати. Хлопець змушений шукати добрий приробіток, щоб відкупитися від служби. Та на це потрібен час. Маруся відмовляє всім женихам, навіть не зважає на тиск з боку батьків: тут автор вдало використовує популярний фольклорний мотив про дівчину, яку батьки намагаються силоміць видати заміж. Настав час, і Василь заслав старостів до Марусі: гроші в нього вже були, і замість себе хлопець відправив до війська так званого “найомщика”. Квітка-Основ’яненко з точністю етнографа змальовує український обряд сватання: пісні, приказки, приповідки — усе це дійсно захоплює. Весілля відклали до осені. За дорученням хазяїна Василь поїхав у дальню дорогу. Сталося нещастя: поки Василя не було, Маруся застудилась і померла. Повернувся Василь, та замість весілля довелось хоронити наречену. Після цього Василь став ченцем і незабаром помер.

Один з провідних принципів сентименталізму — якнайсильніше розчулити читача, примусити його плакати над сторінками твору. Читаючи повість, звертаєш увагу на те, що інколи Маруся та ті, хто її оточує, демонструють забагато почуттів. Проте від законів жанру не втечеш, навіть коли ти такий майстер художнього слова, яким був Григорій Квітка-Основ’яненко. Але, з іншого боку, слід додати, що ця повість поетична й цікава.

Квітка-Основ’яненко написав чимало прозових творів, у тому числі російською мовою. Автор спілкувався з багатьма провідними російськими літераторами, зокрема з Жуковським. Усе це сприяло розвитку української літератури на вітчизняному терені і її популяризації серед російських читачів. Саме завдяки Квітці-Основ’яненку чудові традиції нашого народу знайшли достойне художнє втілення.